— Я взяв, — ледве вимовив вражений побаченим Ант, — взяв, і зараз розведу вогонь.
Руссандол підвівся, глянув на Фіндекано, який безсило вперся рукою в землю, намагаючись встати, і мовив стиха:
— Стривай-но, оtorno… Я понесу тебе, як носив у дитинстві. Ти нині важиш не більше, ніж тоді. Коли ти востаннє їв?
— Я… забув.
— Отожбо. Ну, тримайся…
Майтімо підняв його легко, мов пушинку, і поніс до галявини, де Ант хапливо складав вогнище. Поклав на розстелені плащі і сказав лагідно:
— Зараз ми поп’ємо гаряченького, порозмовляємо… А поки що — поспи по справжньому. Просто поспи…
Фіндекано заплющив очі. Тіло його горіло — то зупинялась кров, затягувались порізи. Він уже не сердився на побратима — неначе з його душі вийшла заноза, вийшла з кров’ю і болем. Вона, ця заноза, стриміла в його зраненому fеа з того часу, коли Еріен кинула йому в обличчя ті страшні слова. Майтімо просто вимовив вголос свою занозу, виплеснув зло зі свого духу — і Фіндекано, наче у дзеркалі, побачив власне зло. Ніхто з них двох не був чистим, наче Айнур — однак, двоє проклятих Богами Нолдор тримали одне одного в явному світі, не даючи провалитися в безодню відчаю.
Нолофінвіон засинав поволі, наче відпливаючи на кораблі… Він чув голос Майтімо, який віддавав Анту якісь розпорядження, чув іржання коней, плюскіт води… Потім все розчинилося в тиші, а через кілька хвилин він побачив зорі над головою і зрозумів, що прокинувся.
Зорі… Еleni… Вони сяяли в нічному небі, такі далекі, такі прекрасні… І Ельда усміхнувся їм, славлячи в душі Володарку Зірок Варду Елентарі, яку Синдар називали Елберет.
Голос лунав над водою Хіселіну, сріблястий голос з легкою тріщинкою на високих нотах. Майтімо співав… Співав, славлячи красу місця, де він був уперше, співав, від серця дякуючи Богам за сотворену ними Арду, і до нього тягнулися напівсонні квіти і трави, а дерева шурхотіли листям в такт пісні. Врешті Руссандол замовк, і Фіндекано відчув його наближення — саме відчув, а не розчув безшелесні кроки Ельда.
— О, ти прокинувся, — мовив Майтімо лагідно, — прокинувся вчасно — зараз питимемо quenilas, а до нього — диво з див: мед диких бджіл на дорожньому хлібі.
— Уже вечір, — сказав Фіндекано, все ще милуючись зорями.
— Наступного дня, оtorno. Вечір наступного дня…
— Я проспав…
— Дві доби Анари… Майже. Дуже добре для першого разу, якщо врахувати, що ти не спав кілька місяців.
Фіндекано спробував сісти, і його одразу ж підтримав Ант. Зброєносець, поки його володар спав, зняв з нього посічені мечем Майтімо куртку та сорочку, і дбайливо огорнув названого батька м’яким дорожнім плащем того ж Майтімо.
— Так хто мене зрадив? — спитав Нолофінвіон напівжартівливо, — чи не оце срібноволосе дитя, яке я називав своїм yonni?
На обличчі Майтімо була написана щирість і тільки щирість.
— Побратиме, в чому ти підозрюєш своїх вірних? Невже Рудий Майтімо має попереджати листовно про невинний намір прибути до Ломіону? Оце така славетна гостинність Нолдор? Я ладен вислухати все, що ти мені оповіси, опісля вечері. Анте, як там quenilas?
— Все готово, — доповів зброєносець, чаруючи над срібним казаночком Руссандола. Майтімо обережно підставив правицю з іншою, срібною ж накладкою-кистю, і Ант подав йому паруючого кухлика.
— Одне з достоїнств моєї нової правиці — їй не боляче, — сказав Руссандол, ставлячи кухлика на розстелену полотняну серветку. — Ось, друже, хліб і мед і напій з валінорського листя. Їж і насолоджуйся — ми ще живі!
— Ти все це возиш з собою? — спитав Фіндекано, беручи з гарнесенької срібної тарілочки хліб, і намащуючи його медом з вазочки. На посуді було вибито герб Феанаро, що став нині гербом його синів.
— О, ну звісно… Я люблю розкіш, і срібний посуд.
— А чому два кухлика?
— А раптом когось зустріну по дорозі? Власне, кухликів не два, а три — може хтось потім приблукає на вогник.
З третього кухлика напій потягував Ант, щасливий уже з того, що бачить усмішку свого князя.
— Хто це робив? — спитав Фіндекано, роздивляючись візерунок на ложечці.
— Атарінке
— Я не отруюся?
— Що? Ах, ні… Йому навіть до голови не може прийти, що я годую з його ложечки негідного такої чести Нолфінга…
— Ти вже говориш зовсім як Синда… Нолфінга…
— О, мова… Я щось тобі оповім, але потім. Ти бажаєш мені розказати, чому занудьгував аж до втрати hrоа?