— Я веду рахунок вбитим тварям, — мовив Ант, не підводячи голови від шиття, — за тата Дорона, за маму, за братиків та сестричку… І за інших теж… Окремо рахую полеглих від стріл, окремо — від меча.
Майтімо провів рукою по рубцям від опіків, що вкривали його груди страшним візерунком, і вимовив протягло:
— А я — не рахую… Просто — убиваю…
Фіндекано підвівся, взяв у Анта куртку, вже випрану, висушену біля вогнища і вправно залатану. Зброєносець, за своєю звичкою мандрівного Нандо, так і не відучився берегти одяг, неначе він був останнім.
Синій туман поволі підіймався над Хіселіном… В цьому тумані зник Ітиль, і заховалися зорі.
— Коли гай на обрію квітне, — поволі вимовив князь Дор-Ломіну, — То здається очам, Що розкішне царство блакитне Розгортається там. А наближ його володіння — Десь подінеться синь… Далечінь тому лише синя, Що вона — далечінь.
Руссандол мовчки дивився в полум’я. Тоді озвався:
— Можливо, лиш вона, та туга невсипуща Невідомо за ким, невідомо за чим, — Єдине, що горить у наших нетрях-пущах Вогнем високим і ясним.
Це ж наша мрія, милий брате… Ми в Ендоре, куди так прагнули… В нашій синій далечіні… Невже ти не віриш, що ми проб’ємося?
— А ти, — спитав Фіндекано, — ти віриш?
— Еstel — вона завжди… — почав було Майтімо, але затнувся, і озвався знову опісля довгої мовчанки, — якби не вірив — то не жив би.
З тієї ночі життя князя Дор-Ломіну увійшло в звичне русло. Час спливав, спливав рікою, Ельдар вели рахунок рокам лише у літописах, зазвичай же вони його просто не помічали. Вони не нудилися життям — їм завжди було цікаво в цьому світі, котрий любив своїх оборонців. Валінор згадували, згадували з тугою, але лише через рідних, що зосталися там, в Тіріоні-на-Туні.
Майтімо прогостював в Ломіоні доволі довго, керуючи Гімрінгом по палантиру. Поїхав він лише тоді, коли переконався, що з побратимом все гаразд. Фіндекано тільки не оповів приятелеві, що квітка любови в його серці не померла і не осипалася попелом. Він не вільний був колись, через сотні літ, звести очі на іншу дівчину — Еріен зосталася в його серці, як Амаріе в серці Фінарато.
Фінарато розмовляв з ним досить часто, оповідав про своє місто в горах, запрошував у гості як не до Нарготронду, то до твердині Мінас-Тіріт на острові Тол-Сіріон, де правив Артаресто. Фіндекано запросини прийняв, і одного весняного дня виїхав з Гітлуму у супроводженні Анта та своїх чотирьох охоронців.
Вони проїхали Мітрім, не поспішаючи, зупиняючись в тамтешніх поселеннях і вузьким гірським проходом вибралися до Сіріонової долини, яку було затиснуто між узгір’ями Дортоніону та Еред-Ветріном. Долиною шумувала ріка Сіріон, яка починалася в горах, поблизу Барад-Ейтель, фортеці князя Нолофінве, струмочком спливала Сіріоновою ущелиною і несла свої хвилі далі — до Белеріанду.
Острів Тол-Сіріон Фіндекано побачив одразу ж. Вибравшись з вузької долини, Сіріон поширшав, розлився і наче обіймав обома рукавами порослі зеленими травами скелі. На північному виступі острова стриміла вежа Мінас-Тіріт з багряного місцевого граніту, вибудувана Нолдор Nelya Nosse за задумом і малюнками Фінарато.
Спершу Фінарато задумав облаштувати своє стольне місто тут, але потім, з невідомої причини, переніс його до Нарготронду, вглиб Белеріанду. Фіндекано знав від Майтімо, що Шалена Трійця немало повеселилась з рекомого боягузтва сина Еарвен. Однак Руссандол був певен, що Фінарато є останнім, кого можна було запідозрити в боягузтві. Княжити в Мінас-Тіріті старший Арафінвіон повелів Артаресто, це призначення теж викликало у трійці Феанаріонів приступ буйних веселощів. Майтімо ж сказав з цього приводу лише: «Інголемо ризикує… Дуже ризикує… Але він або вилікує Артаресто, або вб’є…»
Ант розгорнув короговку князя Дор-Ломіну і почав завзято нею вимахувати. Вартові його побачили, бо з невеличкої ущелини в скелях, якраз під вежею, виплив гарнесенький човен у вигляді лебедя.
Керували човном старі приятелі Фіндекано — близнюки Гвіндор та Гельмир. Коли Нолофінвіон побачив їхні щасливі і всім задоволені обличчя, ніжні, мов пелюстки лілеї, він подумав, що його сумніви в доцільності походу в Ендоре може і даремні. Коней Ельдар зоставили пастися у лісі, і ступили у човен.