Фінарато, як і обіцяв, очікував на них у Мінас-Тіріті. Коли близнюки обережно підвели човна до кручених сходів, вирублених у скелі — то князь Нарготронду стояв на східцях, трохи вище за Артаресто, котрий збіг до самої води.
Опісля привітань і усмішок Фіндекано та його супутників провели східцями до невеличких дверцят, які вели до самої вежі. Князь Дор-Ломіну схвально кивнув головою — твердиня була майже неприступною Вона займала весь невеличкий острів, і була націлена на північ, в бік Серехової Трясовини, наче сокіл на ворога.
Пройшовши нижню залу вежі, Дор-Ломінці опинилися в садибі Ельда — і то витонченого Ельда. Під захистом гранітних мурів Фінарато створив диво — чудовий сад плодових дерев з озерцями, альтаночками, басейнами… Дерева квітли, квітли тим буйним квітом, властивим всьому, що росло в Ендоре. Прекрасне — і недовговічне… А під тими деревами стояв їх володар, і білий цвіт сипався йому на волосся, плутаючись в їхньому золоті. Задля гостей Фінарато вбрав свою пектораль, зроблену Кгазад, слава про яку вже облетіла Белеріанд. Фіндекано мимоволі усміхнувся, знову згадавши Руссандола. Його заздрісні троє «малих» — Туркафінве, Моріфінве та Куруфінве при одному слові «Наугламир» починали кипіти, немов казанки на вогні. Майтімо, оповідаючи, розводив з усміхом руками і говорив насмішкувато: «Ну, а я і відповів — браття мої ріднесенькі… Хай змилуються наді мною Валар, щоб я дожив до тої миті, коли й вам хтось зробить подібне від щирої дружби. А поки що — Куруфінве у нас найвправніший, нехай він і обдаровує решту».
Артаресто нині був майже точною копією брата. І вбрані вони були схоже — в сорочки з блакитного шовку, гаптовані золотом, в білі штани та витворні чобітки з оленячої шкіри. На головах у обох красувалися золоті обручі валінорської роботи, а Артаресто ще прикрасив себе золотим же ланцюжком з самоцвітом, мінливим, наче море в бурю.
— О, мої любі родичі не все зоставили на кризі, - сказав Фіндекано з усміхом, — Вишні Валар — та на цій золотій сіточці весь родинний скарб Nelya Nosse…
Фінарато поправив пектораль, і Фіндекано ще раз подивувався, якою легкою здається ця сітка, і якими переливами виблискують на ній дорогоцінності.
— Тобі подобається? — спитав Інголемо з усміхом, — а то деякі говорять — не по чину… Мовляв подібна прикраса більше б личила Великому Князю…
— О, батько ніколи б не вбрав подібного, — засміявся Фіндекано, — по перше — ми більше любимо срібло, це у нас родинне, а по друге — татко не любить прикрашати себе.
— Нам золото, вам срібло, а що ж синам Феанаро?
— Мідь, — засміявся Фіндекано, згадавши обруч на голові Руссандола, який той за своєю звичкою, виготовив з міді.
— О, Майтімо, — всміхнувся Фінарато, — мідь на міді… А скажи, якщо це не таємниця, чого він носить якусь золоту пектораль просто на тілі, нікому не показуючи?
— Це просто стара моя робота, — сказав Фіндекано ухильно, — Руссандол вважає, що з нею йому щаститиме, і тому…
Фінарато не став розпитувати далі і сказав лишень:
— Зараз Артаресто покаже нам свої володіння. Нарготронд майже добудовано, і я полишаю його тут самого. Самостійне княжіння стража Белеріанду — це те, що личить княжичу Нолдор.
— О, звичайно! — сказав Артаресто бадьоро, — тут так чудово… Мені аж шкода, що брат подарував мені цю фортецю, а сам поїде до печерного міста. Я люблю і Нарготронд теж, але тут — тут дивно… Я цілком впораюся сам.
Вони гуляли по саду доволі довго, милуючись статуями — неодмінною прикрасою садиби кожного Нолдо. В жіночих подобах Фіндекано вгадував тіні то Амаріе, то Еарвен… Схожости не було, лише ота невловна тінь. Глянути, згадати і замислитись. А довкола Ельдар кружляв вихор з білих пелюсток, підкоряючись ледь помітним порухам долонь Фінарато.
— Перш, ніж ми обдивимось палац, — сказав Артаресто, — потрібно пообідати з дороги. Але я вам все ж таки покажу свої пивниці — такого, любі родичі, ви не бачили і у Валінорі. Виноград — то моя слабкість, я знаю одну місцину… А ще один сорт мені привозять Синдар від гирла Сіріону… Ні, це треба подивитись…
- І покуштувати, — вставив Алмареа.
— Авжеж! Едрагіль! Де Едрагіль?
Біля тяжких дубових дверей в південній стіні вежі вони справді побачили усміхненого Едрагіля з кухликом у руці.
— Куштувати — сюди, — сказав він з усміхом, — тим більше, хто ж це прибув до нас… Князю Дор-Ломіну, моє шанування… Навіщо ви привезли сюди Алмареа з Мірімоном — це ж погибель для наших пивниць.