— Туракано і ясновидіння? — мимоволі усміхнувся Фіндекано, — швидше соловей заспіває «Нолдоланте».
— О, не знаю… Не знаю… Отже, Нарготронд вже існує… Там ще роботи і роботи, але я вирішив дати Артаресто самостійно покнязювати. Він впорається, мій брат, а головне — не буде аж так прив’язаний до мене. Палантир тут є — дякуючи Майтімо, є і в Нарготронді. Ми будемо тримати зв’язок.
— Але що трапилося в тій пивниці, скажи будь ласка? Ти зомлів, милий брате, або майже зомлів… І навіщо ти спалив собі долоню — ти ж так нічого і не відповів…
— Артаресто, — мовив Фінарато опісля довгої мовчанки, — став таким… нервовим від того, що бачив якісь видіння, не запам’ятовуючи їх. Якісь страшні видіння — але вони не стосувалися до нашого майбутнього. А я — я бачив ще у Валінорі… Я бачив, як я помру…
— Ти казав, — прошепотів Фіндекано, — але може видіння неправдиве…
— Ні, завжди одне і те ж… Мене прикуто в льосі, прикуто до стіни… Перед цим мене катували — дуже болять рани… Обстригли волосся… Навпроти — Едрагіль, в такому ж стані… В льосі є ще Ельдар, я це знаю… Я їх не бачу — нічний зір відмовив… від напруги… Я мовчав на допиті… Весь час мовчав… Я не уявляв, що це можливо, доки Майтімо…
— Фінарато, — сказав Нолофінвіон, ледве тамуючи жах, — не говори…
— Таж я живу з цим з юности, — лагідно відповів провидець, — і тут в проході з’являється вона… Погибель з багряними очима… Вона довго вибирає… Довго… І тоді повертається до Едрагіля, а він говорить тільки — «Відверніться, hаran nin. Namarie…»
Фіндекано прикусив губу. Він не знав, як загине, і нині воздав хвалу Валар за їхні маленькі милості.
— Потім, — продовжив Інголемо, — мене почало навідувати інше видиво. Той самий льох… І ми зосталися вдвох — я і ще хтось… невідомий… Принаймні, я його не знаю…
— Хтось з Синдар?
— Не знаю… У нього борода… Але він не схожий на Науга… Обличчя я не роздивився, але пропорції тіла… Я майже звільнився від ланцюга — весь час я пиляв залізо перснем Ніенни. Там діямант… Персня чомусь не одібрали…
— Може він попік тварям руки, — пробурмотів Фіндекано, — але ж, брате… Цього не було — і не буде.
— Я порвав ланцюг, коли ngauro прийшов знову… І кинувся на нього… Я загинув не на ланцюгу, мій Астальдо, я загинув в бою… Як князь Нолдор.
Фіндекано не міг віднайти слів. Його родич дивився у вогонь, тримаючи обпалену руку біля грудей, говорячи рівним голосом:
— Ці видива — вони приходили лише в Тіріоні. Знаєш, я один час вважав, що це теж — вроки Мелькора. Як у Артаресто… Щоб і я зробився таким, яким був мій брат. Що це помста князю Арафінве за непоступливість і небажання розмовляти з Князем Лжі. І я тримався. Я навчився жити з цим, переконуючи себе, що у Валінорі мені нічого не загрожує…
- І ти таки пішов з нами, милий брате!
— Я пішов… Добре, що татко зостався — він би не пережив моєї погибелі…
— Але що трапилося в льосі?
— Я сам будував цю твердиню… Я приклав руку до усього — від креслень до видобування граніту… Я працював з радістю, вклавши свою душу в Мінас-Тіріт.
- І він прекрасний…
— О, так… Я забув про видива… Ні, не забув, але вони неначе зблякли, відсунулися, майже щезли. Але, нині, коли я спустився до власного льоху… Зараз ти будеш сміятися, Астальдо…
— Ти пізнав його, — прошепотів Фіндекано, — це була та сама пивниця?
— Ти сказав. А тепер — смійся….
— Фінарато Інголдо, — сказав Фіндекано твердо, — ти маєш зрівняти цю фортецю з землею і навіть близько не підходити до Тол-Сіріону!
— О, неможливо, — сказав Фінарато твердо, — це дуже важлива оборонна споруда. До того ж — це вб’є Артаресто: він просто таки закоханий в свій новий дім.
— Якщо він залишиться тут — це його вб’є ще швидше. Ти ж розумієш — якщо тебе катують в льохах твоєї твердині, це означає одне: в твердині ворог.
— Нехай спершу спробують узяти…