Поміж воїнами прокотився смішок…
— Не лише князь Феанаро звався Вогняним Духом, — мовив Алмареа, задоволений з того, що серйозний настрій, спричинений піснею Фінарато, розвіявся. — ми теж є синами вогню.
В Мінас-Тіріті Фіндекано гостював недовго. Хоча Артаресто і умовляв його залишитись подовше, Астальдо вирішив виїхати одночасно з Фінарато, котрий відбував до Нарготронду.
Князь Дор-Ломіну дійсно хотів побачити печерне місто, побудоване з допомогою Наугрім. Та була й ще одна причина — Мінас-Тіріт спротивився йому… Фіндекано лише сподівався, що видіння Інголемо є неправдивими, що це дійсно є витончена помста Мелькора князю Арафінве — вкласти видива смертного страху в душі його синів. Просто Фінарато виявився міцнішим духом за Артаресто, ось і все.
Нарготронд Фіндекано, звісно, вразив.
Сам він ніколи не хотів би жити в печерному граді при штучному освітленні, однак місто, симфонія кам’яного мережива, було неймовірним. Музика, застигла в камені — це перше, що приходило на думку. Підлогу вкривали м’які килими, світильнями служили лампи Феанаро, виробляти які Фінарато вже вмів сам за кресленнями, які йому довірив Руссандол. Різьблені колони нагадували своїм розписом про життя у Тіріоні-на-Туні. Найліпшою, звісно, була тронна зала, схожа, мов дві краплі води на залу в садибі князя Фінве, тільки що без вікон. Вузькі віконечка були прорубані де-не-де, так, щоб їх не було видно ззовні.
І місто це було неприступним…
Головний вхід затуляла брама, якій позаздрив би і Ангбанд, брама, замаскована під кам’яну брилу. Перед брамою шумував Нарог — швидка та глибока річка. Переходили її по підвісному мосту, обрубати який можна було за кілька хвилин. Пройти мостом могла одночасно лише одна особа, ведучи в поводу коня. Фінарато мовив, що в ці печери є ще один вхід, який постійно охороняється, а в лісі чатує варта.
В такій твердині, при зачиненій брамі, можна було оборонятися роками. Втім, Нарготронд ще потрібно було відшукати — дорога до Таур-ен-Фароту, лісистого нагір’я, де причаївся Нарготронд, була досить тяжкою для непризвичаєних до лісу істот.
Фінарато приймав гостей з князівською розкішшю, вельми схожою на ту, що була в Тіріоні, і поміж приятелями більше не заходило розмови про видіння та жахіття. З Дортоніону примчали на короткий час Ангарато та Айканаро, засмаглі, веселі, сповнені юнацької відваги. Вони навперебій оповідали про вилазки у степ, про кінну кордонну варту Ард-Галену, про сутички з орочими зграями, про сторожові вежі, розставлені в степу трохи не до самого Ангбанду… Молодші Арафінвіони запевняли, що Ард-Галеном нині не проскочить і миша.
— Ми врахували помилки Дагор Аглареб, — хвалився Айканаро, — тепер ланцюг вогнів буде таким, що його побачать зі сходу і з заходу. А ми ударимо туди, куди буде найпотрібніше. А то аж кривдно — в останній війні так і не довелося помахати клинком.
— Мої степовики, — всміхався Фінарато, обіймаючи братів, які нагадували нині двох соколят, націлених на битву, — охоронці порубіжжя…
— О, так, там, звісно, не Нарготронд…. — сміявся Айканаро
- І не Мінас-Тіріт з його славетними винними льохами, — підкинув Ангарато, — ох і подражнив би я Артаресто нині, та милий брат сидить біля спідниці панни, а нам нема коли розсиджуватись у твердині.
— Доріатці зіпсують кого завгодно, — зводив Айканаро очі догори, — ах, ніжне кохання… Ах панна мені відмовила… Ах…
Він схопився за груди і натурально вдав умирущого.
— Мовчи, Гостра Шпичко, — мовив Фінарато стиха, — не зарікайся від любови, вона дійсно вбиває…
— Тільки не говори, ясновидцю, що я помру від того, що мені відмовить панна. З Айканаро таке не вдасться, я не збираюся закохуватися до взяття Ангбанду.
Брати погостювали недовго і помчали геть разом зі своїм супроводом з Дортоніону. То були юнаки, спокревені з Третім Домом, жадібні до звитяг і битв. Вони не думали про загибель взагалі — звитяжну, ганебну, будь-яку… Просто пили життя мов келиха нахильці і жили від вилазки до вилазки, винищуючи чорну погань, яка насмілювалась топтати степ, що вже став їм рідним.
Пробувши в Нарготронді до осені, Фіндекано почав збиратися у зворотній шлях, але Фінарато запропонував йому виїхати на полювання до Східного Белеріанду, де їх мали радо зустріти близнюки Амбаруссар.
В ніч перед від’їздом Астальдо не спалося. Тому він швидше відчув, ніж почув, як відчинилася Фелагундова брама — так бо Наугрім прозвали князя Нарготронду: Фелагунд, прорубувач печер.