— Можливо, — не став сперечатися Руссандол, — я сам виїжджаю не так вже і часто. І то лише на небезпечних тварей — я навіть соколине полювання не люблю, хоча там, начебто, убиває птах… Опісля того, як до тебе лащиться отака істотка…
Майтімо присів на траву, зацокотів як вивірка, і на плече до нього тут таки скочила з дерева руда пухнаста тваринка.
— О, моя красуне, — вимовив Ельда ніжно, і білочка потерлась носиком об його щоку, а тоді заховалася в розпущеному рудому волоссі.
— Вони йдуть на наш поклик, — мовив Руссандол, опісля того, як Фіндекано теж сів і привабив білочку й собі, - і вони, і зайці, і олені… На останніх ми часом полюємо — задля того, щоб вдягнути потім чобітки із замші. Я знаю, Вишній Ороме говорив, що так було задумано від початку часів — без хижаків, мовляв, травоїдних би розплодилося безліч, тому він і є Богом Мисливства, але все одно неприємно… Тобі, я бачу, теж…
— Ти правий…
— У Валінорі, - мовив Майтімо спроквола, — я жодного разу не бачив на полюванні Фінарато. Навіть ми з тобою — інколи… Він — ніколи. А зараз ми тут з ним зустрічаємося часто — і все полюємо на хижаків…
Фіндекано запитливо звів на друга очі.
— Що тебе дивує? Може Інголемо нарешті відчув смак смертельної гри…
— Та трохи дивні у нього смаки, віриш… Він полює виключно на вовків — як належить, з загоничами… Однак, кілька разів я був свідком, як він виходив на оточеного загоничами вовка з мечем… Потім — з ножем. Сьогодні він схопився з вовком голіруч — тварюка була такою здоровезною, що я навіть подумав — чи не gaur це… Чому ти побілів?
— Нічого, — пробурмотів Фіндекано, — то це вовк його поранив?
— Вовку було трохи гірше — наш ніжний книжник його просто задушив… Ось так — за горлянку… — Майтімо звів руки і притулив лівицю до залізної накладки-кисті, - ти часом не знаєш, що з ним коїться — з Фінарато тобто? Те, що він зарився в скелі — мене не здивувало, зрештою, твердині подібного типу нам потрібні. Те, що поселив Артаресто в найголовнішому опорному пункті Західного Белеріанду, теж — так само я навчаю Макалауре: або виживеш, або помреш. Допомагає — віриш? Але оці його мисливські жарти наводять на певні роздуми. Він до чогось готується — до чого?
— Це не моя таємниця, — вирвалося у Фіндекано, раніше, ніж він подумав, щоб його відповісти.
— Отже — ти знаєш…
— Так…
— Скажи лише одне — це не зв’язане з Сильмарилами? Чи не збирається наш мудрець до Ангбанду, по Камені? Самотою, щоб нікого не покласти… в разі провалу. Зовнішність змінювати він уміє, ну, а решта… Ngauri в Ангбанді повно, мене якось привели до ями з цими тварюками, і поставили на край… Я не дуже перелякався лише тому, що розумів — не так швидко доведеться померти Рудому Майтімо… А біля Морінготто завжди крутився здоровезний вовцюга — чи-то улюблений песик, чи-то тіло охоронець… Чорний звав його Каргаротом. Розумієш тепер, чому мене зацікавило те, що Фінарато раптово незлюбив вовків…
— Спершу ти скажи мені, побратиме, — озвався Фіндекано опісля довгої мовчанки, — ти запитуєш це через те, що турбуєшся про Фінарато, а чи через Обітницю?
- І те, і інше, — відповів Майтімо спокійнісінько, — я тривожуся за нашого родича, бо йому не вдасться пройти невпізнаним аж до тронної зали. Маяр йому не одурити, і навряд чи він зладнає голіруч з Каргаротом. А Обітниця мене теж турбує — Морінготто майстер хитрощів, він може навіть випустити Фінарато з твердині з Каменями, а чи з одним Каменем і зробити так, щоб Камені опинилися, скажімо, в Доріаті… Або в князівстві Кірдана…
— Але, для чого…, - почав було Фіндекано.
— А для того, оtorno, що не всі є такими щирими духом, як наш Фелагунд. Князь Ельве Сінголло, я певен, не випустить з рук таку прикрасу… Я не зможу його навіть винуватити — вони вражають, Сильмарили… Не можу я поручитись і за Кірдана, та, врешті, за будь-кого, окрім наших… Жоден з Нолдор не зоставить Сильмарили у себе — не від страху перед нами сімома, совість не дозволить. Але тутешні… Для них це просто дорогоцінне каміння. Прекрасна, чародійна — але просто дорогоцінність. А отже… Ми, семеро, будемо змушені вимагати повернути Сильмарили, згідно Обітниці, або — оголосити війну випадковому власнику в разі відмови.
Фіндекано поник головою. Вперше він з такою силою відчув смертельне тавро на душі свого оtorno. Дійсно, якби витвір Феанаро потрапив до рук осіб, котрі не зважили б на Обітницю Феанаріонів — Семеро рушили б на них пробоєм, а Руссандол очолив би похід.