— Фіндекано, — знову озвався Майтімо, — ти знаєш, що таке прищепа?
— Знаю, — вимовив Нолофінвіон, — бачив…
— Ми тавровані, всі семеро… Обітниця є нашою прищепою… Для того, щоб змусити нас пролити братню кров, Морінготто достатньо лише пожертвувати одним Каменем… Навіть не всіма трьома. Я дивуюся, як він і досі до цього не додумався… Може йому просто шкода розлучатися з Каменями, а може, він очікує слушної миті. Поговори з Фінарато, побратиме… Відмов його від божевільної виправи — він принесе погибель до Белеріанду. Сильмарили ми візьмемо опісля переможної битви разом з короною Чорного — і ніяк інакше.
Фіндекано пестив хутро білочки, котра вигідно влаштувалась на його колінах. Зрештою сказав стиха:
— Майтімо, оtorno, присягаю тобі, що у Фінарато немає подібних замірів. Все, що можу тобі оповісти — наш аpacen вважає, що йому загрожує небезпека від вовка, а чи вовкулаки, і тому…
- І тільки? — перепитав Руссандол
- І тільки.
Майтімо зітхнув з видимим полегшенням. Білочка висунула цікаву мордочку з його волосся і лизнула кінчик гострого вушка.
— От шкодливе звірятко, — сказав Руссандол вже весело, — я обожнюю вивірок — вони бо схожі на мене. Руді, та ще й пухнасті… Щоправда, окрім того я ще злостивий і лютий, але це трапляється зі мною лише тоді, коли вістовий Морнемир привозить мені чергову лиху звістку від моїх шалених братиків. Тоді Руссандол сідає на коня і вирушає творити суд і розправу. Знаєш, як малі говорять про мене нишком: «Намо приїхав…». Особливо тяжко з Куруфінве — я просто не знаю, куди його подіти. Сюди — не можна, він розлякає всіх цих співців Семиріччя своїм шипінням, до Карністіро — не можна: від Атарінке невдовзі розбіжаться навіть Наугрім, хоча він з ними і намагається ладити, навіть мову їхню взявся вивчати… З Тієлкормо він, приятелює, авжеж, але його злість бере, що Карністіро самостійно княжить у Таргеліоні, а він мусить ділити владу над Гімладом з братом. Який він чудовий майстер — батько б пишався ним — так ні, юнак бажає княжити. Нещодавно виміряв по мапі скільки у кого землі… Здогадайся, кого нині він терпіти не може найбільше?
— Фінарато, — відповів Фіндекано, не зморгнувши оком, — нашого повелителя Західного Белеріанду…
Майтімо пирснув срібним смішком і зграбно звівся на ноги:
— Ти часом, — спитав, сміючись, — теж не міряв мапу, сину Нолофінве?
— О, ні… - Фіндекано засміявся теж, — але я виміряв Белеріанд копитами свого коня… Ходімо, навідаємо Фінарато — він уже має отямитись.
Опісля цього полювання Майтімо почав збиратися до Гімрінгу. Він запросив і Фіндекано — погостювати, подивитись на його твердиню. Додому ж князь Дор-Ломіну мав повернутись повз Доріат, короткою дорогою. Звісно, дорога та, через нічийні землі Нан-Дунгортеб, де й досі зосталися сліди перебування Унголіанти, була не дуже приємною. Але Нолофінвіон радісно прийняв пропозицію.
Руссандол запрошував і Фінарато з сестрою, але Артаніс відмовилась від поїздки, сказавши, що їй уже час повертатись до Доріату, а вона ще так і не погостювала в Нарготронді. Нервен якось одразу згасла, ніжне дівоче личко повив сум, кудись зник ясний відважний усміх… Фіндекано чомусь подумав, що такою вона стане через багато сотень літ — тихою, поважною, таємничою…
— Я хоч наговорилась з вами, — мовила вона побратимам на прощання, — а то у тому злощасному Доріаті навіть слова не можна сказати рідною мовою. Я ім’я своє починаю забувати — Келеборн називає мене Галадріель. Навіть не Алтаріель, як звав мене князь Ольве на телерійський лад. Не забувайте про мене, Нолдор, прокляті і відважні… Я сама є такою, і, якщо справа дійде до битви, то мене не втримає і пояс Меліян.
— Моя найулюбленіша сестро, — мовив Руссандол серйозно, — ти будеш найочікуванішою гостею у Гімрінгу. У мене є ще двоє братів, яких просто таки необхідно провчити ударом меча.
Фіндекано мимоволі пирснув сміхом, і Артаніс засміялась теж.
— Рудий, — сказала вона ніжно, — якби ти не був сином Феанаро, я б закохалася в тебе, присягаю…
— В однорукого Нолдо з огидними рубцями на тілі? — спитав Майтімо з усмішечкою.
— За тебе вже відомщено, — прошипіла Нервен.
— Вона жива? — спитав Руссандол з непідробною тривогою, — сподіваюся, ти не зробила звичаєм Доріату поєдинки між панночками?
— Вона, — мовила Артаніс зловтішно, — зомліває при моєму наближенні щоразу.