— Я назвав би це — «Очікування», — сказав Руссандол, — вони чекають на нас, віриш?
— Не вірив би — не жив би, — повторив Астальдо слова приятеля, сказані колись на березі озера, — вони пробачили… Вони чекають… А отже — є надія. Тебе ж, побратиме, я вітаю — ти повернув досконалість своїм витворам.
— За це, — урочисто мовив Майтімо, — ми зараз піднімемо по келишку вина з Валінору. У мене ще збереглося кілька баклаг… Тільки по краплі на вуста, щоб згадати. А тоді — до танців.
До танцювальної зали приятелі спустилися у самий розпал якихось дивних веселощів. Під запальну музику посеред зали витанцьовував Науг, вимахуючи над головою бойовою сокирою. Сокира розтинала повітря зі справдешнім свистом, Науг ревів басом якісь приспіви своєю мовою, а Квенді навкруги не хилиталися від реготу лише тому, що були стриманими з натури. Будь-який Ельда відчув би насмішку, але не сп’янілий Кгазад, котрий таки перебрав калинового вина.
Азаггал стояв в кутку зали і дивився на те, як танцює родич, розгубленими дитячими очима. Майтімо кресонув поглядом по залі, і хижо примружився.
— Понівечу, — мовив стиха, — усіх трьох, а надто — Куруфінве…
— Думаєш, що це вони? — спитав Астальдо потиху
— Наугрім не можна навіть показувати баклажку — вони п’яніють трохи не від запаху… Морьо, негідник, він же знає цю расу… Я ж навмисне наказав пажам розводити вино цій парі, але Атарінке, ця погибель роду Феанаро, напоїв сусіда нерозведеним… І ось — маєш… Як спинити це — це ж смерть з сокирою… А моїм розумникам весело — ну і отримають вони веселощів, всі, хто нині у залі. Буде їм Рівнодення на бойовому чергуванні — всіх вишлю на Порубіжжя.
— Стривай, — мовив Фіндекано, — я знаю — як…
Він погладив персня на лівиці. Магтанова сталь пульсувала, ніби була живою. Тоді відкинув назад тяжкі чорні пасма так і незаплетених кіс, і підійшов до Куруфінве, котрий видимо тішився ганьбою гостя.
— Вельмишановний, — сказав Фіндекано лагідно, — я вперше бачу учту, на яку ходять озброєними. Дозвольте подивитись на вашу — це щось новеньке…
Куруфінве завагався, але глянув на лице Руссандола, котрий чуйно прислухався до розмови, і зняв з поясу свою зброю.
Зброя була доволі простою — шипаста куля на ланцюгу. Фіндекано бачив подібну у когось з Феанаріонів ще під час Дагор Аглареб. Астальдо вийшов до кола, крутнув нею кілька разів, приноровлюючись, і теж пішов у танок.
Танок швидко перетворився у показовий бій. Справжній бій — очманілий від вина Кгазад не роздивлявся, хто перед ним, а радо прийняв виклик. Він ревів і крутив своєю важкою сокирою, немов пір’їнкою. Фіндекано метався перед ним, ухиляючись і одночасно намагаючись рухатись в такт музиці. Хтось почав бити в долоні, потім оплески посилились… Насмішок вже не було — в колі бились двоє рівних.
Врешті, Астальдо вдалося зашморгнути ланцюгом руків’я сокири Науга. Він рвонув так, що мало не впав навзнак. Сили вистачило — чи-то своєї, а чи-то допоміг перстеник Тьєлпе. Сокира брязнула об підлогу, а Науг трохи не заорав носом, і врізався з розгону в коло цікавих.
— О, перемога за Дор-Ломіном! — оголосив Руссандол, роблячи вигляд, що сприйняв все це за показовий поєдинок, — Астальдо, оtorno, я обдаровую тебе ось цією підвіскою — розстебни защібку, о, так… Це рубін, а підвіска моєї роботи. Ще валінорської, побратиме. Що ж до нашого гостя з Белегосту, вельмишановного Дварфіна — то він чудово володіє сокирою, адже в бою немає рівних Кгазад, якщо вони йдуть пробоєм, змітаючи все сталевим вихором. Однак, в битвах трапляється всяке, і щоб полегшити вельмишановному гостеві гіркоту поразки, я, князь Гімрінгу, обдаровую його золотим келихом з самоцвітами.
— О, якби я не випив три зайві краплини, — пробасив Науг, якого Ельдар зі сміхом ставили на ноги, — то переміг би цього гостровухого… У вас, Ельвів, міцні вина — що є, то є… А де мій келих?
Ант, котрий видимо почув по оsanwe наказ Високого, вже подавав на золотій же таці кубка з самоцвітами, з якого пив перед тим сам Руссандол. Кубок був наповнений відваром з сушених вишень, в який для запаху було додано трохи вина. Дварфін вихилив його одним духом і заявив:
— А це вино трохи слабше… Але — нехай. А таця напевне додається до келиха.
Дварфін сунув тацю під пахву і задоволено протопав з келихом у руці до кутка, де стояв його небіж. Азаггал обдарував Фіндекано таким вдячним поглядом, що князь Дор-Ломіну почервонів, і вийшов бічними дверима до саду.