В саду на нього очікували — Астальдо пізнав Куруфінве, ще не бачачи його обличчя. Пізнав по тяжкій хвилі злоби, що ударила по його розуму.
— Ти зіпсував нам забаву, Нолфінгу, — сказав Феанаріон, — ти за це заплатиш…
— Ти хотів сказати — розвагу? — спитав Фіндекано ущипливо, — знущатися над істотою іншого виду до цього часу було привілеєм орків. Твоєму князю і брату потрібні союзники у Белегості, Ельдар потрібні кольчуги роботи Кгазад, потрібні воїни, врешті-решт… Ти хочеш зробити Наугрім нашими ворогами? Ти забув, що їхній перший удар буде по Таргеліону — по твоєму брату Морьо, який, нерозумним бувши, не зупинив тебе…
— Віддай мені мою іграшку, — буркнув Куруфінве, ніяк не зреагувавши на гнівні слова. Фіндекано кинув йому до ніг обмотану ланцюгом кулю, повернувся і пішов назад.
Свист він відчув спиною… Смертоносний свист залізного реп’яха. Астальдо пригнувся, уникнувши удару. Обернувся якраз назустріч новому свисту шипастої кулі, знаючи, що вже не встигне ухилитись, і тільки витягнув вперед руки, неначе сподівався затулитись ними від видимої смерти.
Куруфінве раптом відлетів назад пушинкою і гримнувся об камінні поручні сходів, що вели до дверей танцювальної зали. Його зброя відлетіла далеко вбік, і Фіндекано з жахом побачив, як з кутика рота родича-ворога поволі спливає темний струмочок.
— От лихо, — пробурмотів Астальдо, — Курво, ти живий?
Він підбіг до Куруфінве, і схилився над ним. Той глухо застогнав й розплющив очі.
— Хвала Богам, — мовив Фіндекано подумки, обдивляючись пораненого, — лише два ребра, здається… І все. Хребет цілий — а ну, ворухни рукою…
Куруфінве мовчки дивився на нього, тоді прошепотів:
— А ти таки насправді хочеш мені допомогти. І не ненавидиш — оsanwe не приховає лжі. Чому, Нолфінгу?
— Тому, — мовив Фіндекано щиро, — що твоя нерозумна смерть вразить Руссандола. Нехай тебе відправить на побачення з Суддею хтось інший, а не оtorno твого брата. Лежи, я зніму тобі біль, а вже кістками нехай займаються цілительки.
— Чим це ти мене… кинув, Нолфінгу?
— Поглядом, — буркнув Астальдо, попередньо закривши свій розум аvanire. Він не хотів, щоб Тьєлпе дісталося від батька за роздаровування перстеників з незвичайними властивостями. Що його врятував перстеник, Фіндекано вже зрозумів.
— Я тебе ненавиджу, — раптом якось по-дитячому вимовив Куруфінве, — за те, що ти, чистюля, руйнуєш нашу родину… Якби не ти, Майтімо не ламав би нас, не намагався б зробити схожими на тебе. Ти, Нолфінгу, не даєш нам дихати і жити, як твій крижаний батько не давав дихати Великому Феанаро… Я люблю Старшого Рудого, і завжди любив, але краще б ти його тоді не рятував, або вчасно пішов під лід на Гелькараске. Велике щастя — бути вічно зобов’язаними сину Нолофінве… Ми ж уже розплатилися з Другим Домом — чого тобі ще треба від нас?
— Ти міг би, — спитав Фіндекано спокійно, — жити, веселитись, пити калинове вино, танцювати під звуки віоли і знати при тому, що твій брат висить на ланцюгу? На одній руці, Куруфінве… Непритомніючи і пробуджуючись для нової муки… Твою совість зігріло б тоді те, що твій рід нічим не зобов’язаний Нолфінгам?
— Совість, — вимовив за спиною у Фіндекано знайомий сріблястий голос з легкою тріщинкою, — не намагайся дістатися до його совісті, оtorno, ця панна ніколи не навідувала цього мого брата. Я вже до цього звик, ну, а тобі ще трохи дивно, авжеж… Атарінке, що сталося?
— Я упав, — понуро відповів Куруфінве, — пошкодив ребра. Фіндекано намагався мені допомогти…
Перстеник на пальці Фіндекано налився живим теплом. Руссандол мовив холодно:
— Минулого разу, біля Мітріму, ти теж упав… Що цього разу, нерозумна істото? Ти знову насмілився оповісти Астальдо оту твою вигадку — про те, що він змусив мене присягнути віддати його батькові великокняжий вінець? О, як огидно… Чи може ти отримав своє за оту забаву з Наугрім? Ці двоє Кгазад винайшли пристрій, який врятував від балрога Барад — Ейтель. Я вважаю, що Фіндекано мав повне право поговорити з тобою на самоті і пояснити, що таких союзників, якими б дивакуватими вони не видавалися, не можна втрачати. Так що тут сталося? Перше чи друге?
— Друге, — буркнув Куруфінве. Його сірі очі дивилися на Фіндекано вже трохи не благально. «Не видавай» — говорив цей погляд, який можна було зрозуміти і без з’єднання розумів.