— Подаруйте Невраст вашому старшому сину, — сказав Туракано визивно, — він впорається… Він же ваш улюбленець, надія і утіха… А з мене досить воєн і проклять. Вишній Ульмо сказав мені, що місто буде оточене водяною магією, і протримається найдовше в Ендоре. Що загрожуватиме йому лише вогонь, але про загрозу мене попередить особа, для якої я залишив у схованці панцир та інші обладунки. Я хочу жити в спокої і мирі. І творити, а не займатися підготовкою безнадійної битви, яку нам все одно не виграти.
— У нас є можливість виграти битву, і не одну, — сказав Нолофінве спокійно, — ти відмовляєш мені у покорі як син, і як воїн?
— А хто взагалі слухається вас? — спитав Туракано з несподіваною злістю, — Великий Князь Нолдор… Ви хоч раз дивилися на мапу, мій вельможний батьку? Ми, Другий Дім, сидимо у цьому закутку, хвала Богам — хоч з виходом на море, затиснені поміж Фаласом, Доріатом та Західним Белеріандом. Наш Фінарато, зразок усіх чеснот, однак, має князівство втричі більше, ніж у нас, Феанаріони взяли під свою руку Східний Белеріанд — а що дісталося Великому Князю? Отой закуток між горами та озеро Мітрім? Ах, пробачте — ще є Дор-Ломін, і оцей Невраст, середину якого займає трясовина… Ким ви правите, окрім жменьки приречених на смерть воїнів порубіжної охорони?
— Сину, — холодно мовив Нолофінве, — я не вождь, яким був Феанаро. Я не є повелителем Нельяфінве та Фінарато — вони цілком справляються самі. Однак, при необхідності, вони виставлять в поле стільки воїнів, скільки мені буде потрібно. Ти, мій другий сину, виведеш на битву військо, коли я цього потребуватиму?
Туракано опустив очі.
— Так чи ні?
Фіндекано не міг дивитись в братове нещасне лице і відвернувся. Арельде встала і підійшла до поручнів тераси. Вираз її обличчя не віщував для Туракано нічого доброго.
— Швидше ні, аніж так, — врешті вимовив Туракано, — воювати з Морінготто є самогубством.
— Гаразд… — сказав Нолофінве все тим же голосом, — отже, ми маємо ще один Доріат… Навіть гірше, ніж Доріат — Сінголло прийме, принаймні, біженців-Синдар в разі якогось лиха. Ми, Нолдор, не прохатимемо допомоги ні у нього, ні у тебе. Я дізнався все, що хотів, і покидаю Віньямар… Фіндекано?
— Я їду з вами, — сказав Астальдо незворушно.
— Арельде?
Біла Панна обернулась і поволі схилилася перед батьком в двірському уклоні.
— Прошу вашого дозволу, мій батьку і князю, залишитися з Туракано задля Ітарільде, яка зве мене другою матір’ю. Обов’язок і честь не дозволяють мені зоставити її.
— Добре, доню, — сказав Нолофінве лагідно, — ти дійсно моє дитя. Що ж, виконуй свій обов’язок, але пам’ятай, що я завжди надам тобі притулок, рівно як і князь Дор-Ломіну.
— У нас зостанеться палантир, — прошепотіла Арельде, — ви говоритимете зі мною?
— Так, дитя моє…
Нолофінве підвівся, і притулив доньку до себе, наче не помічаючи її сліз.
— Можливо — завтра, — мовила Арельде, — ваші воїни втомились, мій батьку і князю…
— Мені гіркий проханий хліб чужого дому, — відповів Нолофінве незворушно, — ми пообідаємо на першому привалі.
Він вийшов нечутно, мов тінь, мов дух… Фіндекано подивився йому вслід, тоді перевів очі на брата.
— Може ти проживеш довше за нас, — сказав стиха, — однак, від судьби не втекти нікому. Навіть, якщо доведеться загинути за крок до Арди Оновленої, я помру з мечем у руці, як і належить князю Нолдор.
— А якщо тобі судилося померти в катівнях Ангбанду? — мовив Турондо, і голос його здригнувся, — тебе-то ніхто не вирятує звідти — другого такого божевільця не знайдеться в Ендоре.
Старший Нолофінвіон ледь прикрив віями свої грозові очі.
— Живим, — сказав, — мене не візьмуть… А на подальше — воля Судді. Прощавай, брате… Я любив тебе.
— Астальдо, — вимовив Туракано, — вчора… Я не хотів…
— Мине час, — сказав лагідно старший брат, — і я зможу простити тебе. За те, що було вчора… Однак, відступництво…
— Фіндекано!
— Namarie, брате…
У дворі цитаделі трохи ошелешені воїни з Ейтель-Сіріону пакували сакви, перемовляючись з готовими до від’їзду охоронцями Фіндекано. Порубіжників теж вразило спорожніле місто, і вони потиху обговорювали причини запустіння. Про справжню причину не здогадувався ніхто — занадто вона була неймовірною. Ант вже сидів верхи, а поруч з його конем нетерпляче гарцював Моретінде з саквами на шиї.
— Рушаймо! — скомандував Нолофінве, і загін зірвався з місця. Фіндекано скочив на коня, й ледве встиг махнути рукою сестрі, котра стояла на сходах, мов уособлення горя. Туракано у двір не вийшов.