З місця поєдинку їх привезли непритомними — обох. Фіндекано вирішив не заходити до шпиталю, пославши туди цілительок. Потім таки не витримав — зайшов.
Біля ложа Еріен було розгорнуто ширму. Вона ще спала. Ант, котрий вже отямився від чародійського сну, мовчки дивився в стелю.
— Що це ти накоїв, yonni? — спитав Фіндекано.
— Я все одно її уб’ю, — сказав Ант, — не зараз, так потім.
— Дитя моє, - мовив Фіндекано лагідно, — ти уже зовсім дорослий Еdel… Я хотів оголосити офіційно про твоє всиновлення, всиновлення з правами успадкування, yonni, на той випадок, якщо я загину бездітним. Це велика честь — стати спадкоємцем Другого Дому і князем Дор-Ломіну. Однак, нині, я мушу відправити тебе до родичів Нандор, в Доріат, щоб запобігти оцим сутичкам, які… Ти стаєш, синку, зверхнім і лютим, наче тебе виховував не я, а хтось з Шаленої Трійці Феанаріонів.
— Аtarinya, — прошепотів юнак, — мій аtarinya… Живіть вічно — мені не потрібен Дор-Ломін. Одружіться з чорнявою гордою Нолде, нехай вона народить вам синьоокого сина… Я буду його охоронцем, захисником, щитом… Тільки проженіть геть цю Телере, негідну вашого погляду. Вона ж трохи не вбила вас…
— Те, що нас не вбиває — робить сильнішими, — всміхнувся Фіндекано.
— О, так говорить Високий, говорить з тим усміхом, з яким, певне, дивився Морготу в лице. Але я не бачу зв’язку між певною дівою, і цими словами…
— Я став сильнішим, yonnі, переживши чорну тугу. А тепер я вчусь пробачати — і ніяк не можу навчитися. Однак — носити в серці зненависть зле… Ти маєш це зрозуміти, Анте Доронінгу…
— Я ненавиджу орків — це теж зле?
- Їх не треба ненавидіти — це лише злощасні тварини, з яких Мелькор поробив потвор. Їх треба знищувати, холоднокровно і безжально, бо помогти їм знову стати тим, чим вони були до чорного чародійства, ми не в змозі. І тим більше — не можна ненавидіти своїх, тих, хто оступився, або помилився. Я бо теж колись помилився — і ця помилка стала моїм прокляттям.
Ант відвернув голову. Тоді спитав стиха:
— Коли накажете збиратись, мій батьку і князю?
— Куди збиратись, yonni?
— До Доріату…
— О, ти хочеш їхати, отже не зрозумів мене.
— Я зрозумів, я винен, і маю понести покарання. Найбільшим покаранням для мене є розлука з вами.
— Хіба я служу Морготу, що маю спричиняти біль? Ти зрозумів мене, а отже примиришся з cano Еріен.
— Ви все ще кохаєте її, аtarinya…
— Ти сказав…
Ант зітхнув.
— Я, — вимовив, — віднині берегтиму Еріен Ненаратіоні як рідну сестру. Якщо тільки вона може дати вам щастя, то вона є дорогоцінністю для Анта. Але вона все одно — лиха.
— Ти все таки ще дитя, Анте, — мовив Фіндекано лагідно, — і я люблю тебе, мій срібноволосий сину.
Він пішов зі шпиталю, так і не зазирнувши за ширму. Але чомусь тихий усміх повернувся на задумливе личко cano Еріен.
Примирити закоханих намагалося все військо. Алмареа зі своєю нареченою затіяли цілу змову з метою зоставити князя Дор-Ломіну наодинці з cano третього загону. Змова не вдалася, а Фіндекано зрозумів, що час повертатися додому.
Він уже називав домом Ломіон з його садом і замком з сірого каменю. Віньямар продовжував заселятись рибалками-Телері, пояс сторожових веж протягнувся побережжям до самої затоки Дренгіст, залога залишалася у надійних руках — з Ейтель-Сіріону прибув давній приятель Еркассе, котрий став зразковим воїном. Саме його князь Нолофінве призначив начільником оборони Віньямару.
Прощальна учта затягнулася, за звичаєм Ельдар, до ранку. Еріен сиділа поміж Ейтелем та Кельвоном, неуважно слухаючи їхні вірші, присвячені морю. Фіндекано, вже проспівавши не одну пісню, переглядав листи, котрі привіз Еркассе.
Лист від батька з Ейтель-Сіріону… А це ті, що Еркассе забрав в Дор-Ломіні… З Нарготронду — Фінарато знову запрошує погостювати… З Мінас-Тіріту — Артаресто нарешті одружився з панною Сілітіель і навіки став Ородретом. З Дортоніону — Айканаро оповідає про чергову вилазку в степ… З Гімрінгу…
«Мій соколе, побратим шле тобі вітання… Палантир Ломіону показує мені нині тільки твого начільника оборони. Це гідний усякого пошанівку Ельда, але він не може замінити мені тебе.
Тобі сподобалася пісня? Вона про тебе, мій Астальдо, адже ти завжди зберігаєш спокій посеред буревію, і дивишся просто у вічі небезпеці. Як там, на побережжі? У нас поки що тихо….
Тобі шлють вітання мої злостиві і люті менші братики — Макалауре (вкладаю запис нової мелодії для арфи, який він тобі дарує), Амбаруссар — дар від них очікуватиме на тебе в Ломіоні: чудові вовчі шкури, а одна ведмежа — це вже від мене, Карністіро (я ж говорив, що він виправляється) надсилає тобі кольчугу роботи Наугрім, а Тієлкормо — мисливський ріг власної роботи.