— Авжеж, — мовив Алмареа бадьоро, — ми зладнаємо.
Тварі охочіше мандрували вночі, аніж вдень, тому біля місця засідки з’явилися вранці наступного дня. Пагорби зустріли їх тишею і пташиним співом. Передові — молодняк в шкіряних нагрудниках, обшитих залізними бляшками, раптово зупинились, вражені побаченим.
Просто на березі заливу стояло гарнесеньке біле шатро. Біля нього потягували з кухликів якийсь напій кілька квенів. Один з них награвав на довгій свистілці. Весело тріскотіло вогнище. Квени насмішкувато роздивлялися прибулих, навіть не полишивши кухлів. Зброї при них не було видно.
— У нас гості, Мірімоне! — сказав високий квен з нахабнючими світлими очима, — вони втомились, напевне.
— Ми можемо запропонувати їм перепочинок, — лагідно мовив другий, — і філіжаночку quenilas…
— О, а тоді — приємна розмова і музикування. Ви на чому граєте, панове? Арфа, флейта? Може — віола?
Командуючий орками в залізному обладунку і в шоломі з шишаком, який пишався начищеними високими чобітьми, аж трохи очманів від такого нахабства. Це був досвідчений вояк, якому воля Хазяїна Вовкулаків дарувала довге життя. Здоровань пам’ятав першу війну в Белеріанді, і знав з досвіду, що квени добре б’ються, але тільки тоді, коли їх затиснути в кут.
Ці квени, котрі з’явилися тут нещодавно, були іншими — лютими і нещадними мов шершні. Вони нападали першими, чого ніколи не робили срібноволосі, вони билися холоднокровно і виважено, вони ніколи не здавалися в полон з власної волі — Мелькор, Хазяїн Орків, котрий знову оселився в північній твердині, щедро винагороджував за кожного заморського квена, якого вдавалося живим довезти до Ангбанду, але мало кому доводилося отримати цю винагороду, а найголовніше — вони не знали страху, і вмирали з зневажливим усміхом на вустах.
Біля білого шатра сиділи саме такі квени — квени з-за моря. Командир орків хотів їх порахувати, але збився з рахунку на третьому… Його вістовий, мала волохата проноза, показав п’ять розчепірених пальців, за що і отримав по шиї — не буде дуже розумним.
— Алмареа, а може вони співають? — озвався ще один з квенів, — о, давайте зведемося на ноги і привітаємо гостей ніжною піснею…
Квени легко підхопилися з розстелених плащів. Ватаг орків лихоманково мислив — ця компанія є неозброєною, отже відпочиває тут, а не стереже заставу. Наказ ватагові був цілком визначений — він неначе вогнем був випалений в його мізках. Пройти обхідним шляхом до краю, що зветься Дор-Ломін, зрівняти все з землею, напасти на місто Ломіон… Ще в мозок командуючого чужа воля неначе вплавила обличчя заморського квена, якого будь-що потрібно було взяти живим… Звали того квена Фіндекано — воєвода з косами. Командувач знав, що цей вкрай знахабнілий квен позбавив Хазяїна улюбленої забавки — викрав цінного полоненика просто з зачарованого схилу Тангородріму.
Командувач якраз збирався пошукати в цих пагорбах проходу на східний бік… А отже — цих квенів не можна було випускати звідси — вони попередять про напад. А якщо взяти їх живцем і відправити до Ангбанду? Ще одна заслуга, можливо — винагорода… Щоправда, командувач знав, що за всяку самостійність у рішеннях можна було отримати швидше покарання, аніж винагороду. Однак тут небезпеки начебто не було. Тим більше — квени, дійсно чи-то вигукнувши, чи-то проспівавши щось, дзвінке і малозрозуміле, вже мчали щодуху до неблизьких пагорбів.
— За ними! — рикнув командувач. Він побачив прохід поміж пагорбами, куди і бігли квени, покинувши шатро, кухлики, і ще якісь блискучі речі, на які одразу ж накинувся молодняк.
Командувач швидко відновив лад кількома ударами нагая, і повернув колону на схід. Молоді орки в легшому озброєнні вже неслися по сліду квенів немов гончі пси. За ними трюхикали інші — залізні обладунки, які командувач звелів вбрати, коли побачив затоку, що значилася в наказі, значно стишували хід.
Дурні квени, котрі надумали відпочивати на бережку, самі виведуть його, командира Гирха, до отого їхнього Дор-Ломіну. Вони легкі на ногу, але і молодняк є невтомним… Хазяїн Орків дбає про тих, хто дожив до служби у війську, даруючи силу і швидкість, а найбільше гідним — довге життя, і навіть безсмертя… Молоді орки заженуть квенів до повного знесилення, а вже тоді… Гирх шкірився на бігу, уявивши собі приємні розваги на привалі сьогодні ввечері. Він буде обережним — квени помандрують на північ живими, однак вечір буде для них довгим… Дуже довгим.