В першій війні орочі списи легко рвали кольчуги срібноволосих квенів. Гирх завжди вважав, що тільки зброя, виготовлена згодом отими бороданями з підземель, порятувала тоді гостровухих. Однак, воєвода з косами вже стояв на ногах. Кольчуга витримала удар — квен був живим, і навіть не пораненим.
Гирх штурхав списом на відчай душі… Квен спритно ухилявся, і, якоїсь хвилини, його клинок перерубав ратище Гирхового списа. Ще один кіннотник-квен рвався до місця двобою, розвалюючи мечем орочі голови разом із шоломами. Але отримав по голові Гирх не від нього, а від квена-піхотинця, який огрів його не мечем навіть — луком.
Гирх гримнувся на землю. Піхотинець перескочив через нього і підбіг до воєводи.
— Еріен, — сказав Фіндекано суворо, — я ж наказав тобі залишитись на схилі під час атаки…
— О, мене виштовхнули сюди наступаючі, - мовила nerwen з усміхом, — тільки випадковість, мій князю…
Ант пробився нарешті, і зупинився поруч, охороняючи… Кіннота вже прокотилась далі, женучи тварей назад до Дренгісту. А ось і Моретінде йде до господаря, пирхає і переступає через вбитих.
— Мені за спину, зброєносцю! — скомандував Фіндекано, сідаючи на коня, — тебе не можна полишати саму ні на мить…
— Я і не хочу залишатись сама, — приніс вітерець тиху відповідь, — не хочу, cano!
Напівмертвий Гирх лежав на землі, і хтось інший дивився його очима, душачись злобою і зненавистю. Потім чужа воля покинула розум орка, і той помер, дивлячись в хмарне небо Гісіломе, дивлячись в небо вперше і востаннє в своєму довгому житті.
Останніх орків добили вже біля моря. Фіндекано довго роздивлявся мертвих тварей — вони були якимись іншими, і вже значно менше нагадували мавп. Ледь зменшені щелепи, носи виступають вперед, лоби більш опуклі… Морди посвітліли — від темного до брунатного відтінку, і шкуру на них вже можна було назвати шкірою. Ці морди, а радше — вже обличчя, були страхітливою пародією на лице квенді. Волосся на тілі теж стало значно менше, тварі вже не мандрували босоніж, а мали на ногах якесь неоковирне взуття. І одяг змінився — став більш підігнаним по фігурі. Орки явно вдосконалювались — а може їх вдосконалювали. Фіндекано підкликав Анта і спитав у нього:
— Yonni, ти часом не знаєш — у Ломіоні є хтось з Пробуджених?
— Пробуджений є навіть серед лучників, — відповів Ант, — це Синда на ім’я Тіліс. Він вступив до війська ще під час Дагор Аглареб.
— Я хочу поговорити з ним, Анте… Під час нічного відпочинку.
— Я знайду його.
На березі Дренгісту запалали вогнища, і виник табір. До відпочинку ще було далеко — збирали поранених, готувались ховати загиблих. Фіндекано раптом замислився — чому Ельдар якось одразу вирішили, що поховання має бути вогняним. Ще там, у Валінорі, коли ховали Великого Князя Фінве. Розуміння спливло з глибин підсвідомості — ховати мертвих у вогні почали Пробуджені, щоб тварі не знущались над тілами воїнів.
Князь згадав про Алмареа та його вивідачів. Їхній шалений біг спостерігали, затамувавши подих, всі Квенді, спостерігали, знаючи, що не мають права стріляти без команди, навіть, якщо орки перед їхніми очима розірвуть беззбройних Ельдар на шмаття. Алмареа пощастило — принаймні, тієї миті. Потрібно було його знайти.
Сурмач віднайшовся у похідному шпиталі — Алмареа пив настій з медом під наглядом цілительок. Молодий Нолдо був у веселому настрої — бій виграно, життя прекрасне, і навіть нерозумний Кінгарон, котрий так підвів його, вже спить цілющим сном, і завтра прокинеться здоровим.
Слова подяки — єдине, чим міг винагородити його Фіндекано за таку самопожертву. І пообіцяти, що зробить золоті перстеники на їхнє з Еленіель весілля. Алмареа розквітнув усміхом — він і не мріяв прохати про це вічно зайнятого друга і повелителя. Полишивши приятеля, Фіндекано пішов туди, де на розстелених плащах лежали мертві — рахувати втрати.
Загинуло, завдяки раптовому нападу, небагато Ельдар, але всі вони були близькими і милими серцю. Князь Дор-Ломіну намагався думати про безсмертя, і про зустріч в таємничих чертогах, однак перед очима постала постать Судді, його грізний голос — і сум огорнув Нолдо, якому залишалася лише ота безнадійна еstel, що Вишні таки зрозуміють їхні наміри, і їхні намагання.
Коли він повернувся до свого вогнища, то на нього вже очікував Синда-лучник, котрий назвався Тілісом. Фіндекано тут-таки пригадав його — цей Квендо служив у війську навіть не з Дагор Аглареб, а від заснування Ломіону. Власне — він був першим Синда, котрий виявив таке бажання.