Черговий літній Сонцестав відзначали ще і як сто п’ятдесят п’ятиліття приходу Нолдор до Ендоре. В Ломіоні гралося безліч весіль — Алмареа нарешті вдягнув золотого персня на пальчик милої Еленіель, Мірімон теж пошлюбив одну з нолдорських красунь, те саме зробив Елеммакіл, а особливо здивував всіх Синьагіл — до нього з Егларесту приїхала Ласселанте, котра вся сяяла вродою і коханням. Про їхні швидкісні заручини, котрі одразу ж змінилися злюбом, пліткував весь Ломіон.
На цьому барвистому тлі княже весілля стало лише додатком для загальної пишноти. Хоча до Ломіону прибув Великий Князь Нолдор, а з Гімрінгу, Дортоніону та Нарготронду — інші нолдорські князі, Ломіон, котрий став містом закоханих, звертав на гостей значно менше уваги, ніж будь-якого іншого дня. Хоча приїзд «самого Маглора» таки став визначною подією — почути Золотий Голос Тіріону вдавалося не так уже і часто.
Еріен змусила Руссандола сісти поряд і позирала на нього з тихою вдячністю. Рудий насмішник цього разу не жартував над панною, твердий вигин його вуст пом’якшав, а очі світилися лагідним світлом. Фіндекано дивився на свою подругу, радів присутньости побратима і з насолодою слухав пісні Макалауре про недосяжну, неземну любов, яка все ж таки навідує Ельда…
Тільки одне псувало радість свята — відсутність Туракано та Арельде… Майтімо привіз з собою всіх своїх братів, Шалену Трійцю теж, і вони — на диво — нічого не накоїли, навіть Куруфінве. Фінарато прибув разом з Артаресто та його жоною-Синде. З Доріату примчала Артаніс, а з Дортоніону — Айканаро, котрий довго вибачався за відсутність Ангарато, який подався в степ зі своїми вивідачами. Єдиними, хто не вшанував своєю присутністю весілля князя Дор-Ломіну, були його рідні брат і сестра. Мовчав і палантир таємничого Ондолінде.
Фіндекано здавалося, що всі це помітили, що Феанаріони потиху посміюються над ним, а Фінарато дивиться з жалістю. Він заздрив батькові — князь Нолофінве наче не помічав відсутньости сина та доньки на святі, яке вшанували своєю присутністю навіть колишні неприятелі.
Він сидів на чолі столу, стискаючи долоню коханої, і дивився в залу, дивився, як танцюють Квенді Дор-Ломіну, та прохані гості. Майтімо давно вже підхопився з-за столу — рудого Феанаріона оточив цілий віночок дів-Нолдіе, і він кружляв з ними в танку Сонцеставу, дзвінко сміючись. Панни дивились на Майтімо захопленими очима, а їхні гострі вушка просто таки ворушились від бажання почути обіцяну ним оповідку.
— О, князю Нельяфінве, адже ви обіцяли…
— Милий Нельо, ну будь ласка…
— Коли мене аж так просять панни — то я не можу утриматись, щоб не оповісти щиру правду, — Майтімо ґречно подав лівицю одній з панянок, але на тій руці, сміючись, повисло одразу троє, - О, можна і з того боку — моя срібна правиця витримає ще стількох.
Панни оточили його кільцем, відтягнувши з середини зали до столів. Руссандол підморгнув Фіндекано і повернувся до своїх слухачок.
— Милі діви, все Ендоре знає, що ми, Перший Дім, є особами зверхніми і лютими… Особливо я — бо я рудий, а про лютість рудих ходять легенди. Я такий лютий, що орки помирають зі страху, тільки почувши про Руссандола.
— О, ви чудовий воїн…
— Перший мечник Порубіжжя…
— Але ви хотіли оповісти про панну з Доріату…
— Про ту пихату панну, котра вас відштовхнула…
— О, яка зарозумілість, жодна з нас ніколи б…
— Милі діви, — мовив Майтімо, — знову поговір все переплутав. Не вона мене відштовхнула, а я її…
— О, невже таке можливо?
— Тоді ми будували замок, милі панни, і поспішали так, ніби орки вже лізли до нашої брами. Я працював — оскільки будівництво вимагає обох рук, то я знайшов вихід: я місив ногами розчин. І тут, в розпалі цієї необхідної, але вкрай невитонченої справи до мене підбігає вістовий і говорить, що до мене прибули відвідувачі. «Прибула панна — говорить мені Морнемир, — панна з Доріату».
В Доріаті у мене немає приятельок, окрім Артаніс… Моя найулюбленіша сестра — он вона дивиться на мене, немов цілиться з лука… Я і подумав, що прибула вона — чергового разу викликати мене на двобій…
— Руссандоле, — сказала Артаніс лагідно, — якби я насправді викликала тебе на двобій…
— То я поліг би від погляду твоїх прекрасних очей, сестричко… І ось, у передчутті поєдинку, я збігаю по сходах, весь перемазаний розчином і тиньком, і бачу перед собою срібноволосу Синде — зразок витонченості і пристойності — в супроводі загону лучників. Панна ж очікувала побачити проклятого Нолдо — втілення зла і гордині. В шовках і оксамиті, ясна річ… Звісно, я вбрався б як належить, аби не розчаровувати панни, але ж я думав, що приїхала сестра… Подруга дитинства, яка збирала зі мною мушлі на морському березі…