— Коли це я збирала з тобою мушлі? — пирхнула Артаніс.
— Коли твій розумний старший брат покинув тебе напризволяще біля моря, захопившись новою книгою. Тоді ти була ніжним дитям, сестричко, і навіть обдаровувала мене поцілунками… Це ти потім говорила, що не любиш рудих, а насправді…
Артаніс зробила спробу вийти з-за столу, але швидше жартома.
— Але що сказала панна з Доріату? — спитала одна з цікавих Нолдіе.
— Вона зомліла, — страшним голосом мовив Майтімо, — і впала на руки варти. Бідолашка не думала, що я аж таке чудовисько… Вона не залишилась навіть на обід, хоча до обіду я вже вийшов вбраним як належить.
Фіндекано вже чув від когось цю історію. Панна, над якою шкилював Руссандол, не була отим його нерозділеним коханням. Але про його залицяння по Доріату гуляло чимало чуток, в тому числі і така: понівечений Нолдо є настільки пихатим і зарозумілим, що вважає себе першим красенем, здатним звабити доріатську діву. І ця панна, одна з близьких родичок Ельве Сінголло, зразок доріатської пристойності та витонченості, вирішила навідати Гімрінг, щоб подивитись на загадкових Нолдор, а особливо — на їхнього князя. Астальдо був упевнений, що Майтімо навмисне з’явився перед панною просто з будівництва, аби її почуття пристойності було навіть не вражене — вбите наповал.
— О, — тим часом обурювались Нолдіе, — що за ніжна особа…
— Ми не зомліли б — ми доньки і сестри будівничих…
— Ми завжди підтримаємо своїх воїнів, а вони чомусь дивляться на срібноволосих панянок, які лише і годні зомлівати…
— От і Астальдо, наш Астальдо…
— Хоч його панна і nerwen, але він міг знайти собі чорняву красуню…
— Ми все вже пробачили воїнам Першого Дому — вони Нолдор, ми з ними одної крові.
— Майте це на увазі, князю Гімрінгу — чорнява діва ніколи не відштовхне повелителя меча.
— Я чую ваші слова, зіроньки, і вони є бальзамом моєму зраненому серцю, — мовив Майтімо, — а тепер — танцювати…
Вже під ранок Фіндекано відтанцював звичаєвий танок разом з коханою і вийшов на двір, куди Ант вже привів їхніх коней. Астальдо збирався відвезти жону на озеро Хіселін, де й побути деякий час на самоті, теж згідно зі звичаєм. Гості ж мали продовжувати веселощі й розваги до їхнього повернення… Або до перших тривожних звісток з Порубіжжя.
Астальдо не сумнівався, що в Ломіоні все буде гаразд — присутність князя Нолофінве діяла на більшість одірвиголів як холодний душ. І тому відкинув всі клопоти, присвятивши себе коханій.
На березі Хіселіну, на тому самому березі, де Майтімо рятував його від чорної туги, Фіндекано Астальдо поєднався зі своєю подругою і тілом, і духом. Це було те, що Ельдар називали — аvanyarima — несказанним, або uquetima — невимовленим вголос. А що вони відчували при тому — не зрозуміти нікому, окрім самих Ельдар.
***
Свято закінчилося з їхнім поверненням. Відспівав останню свою пісню Макалауре під захоплені зітхання ломіонських дів… Не дзвоном звучав Золотий Голос Тіріону — ніжним бринінням любови:
— На тихий день, на став, на міст
На дзвінкість стиглую садів
Упала срібна пісня дів
Дощем розірваних намист
І коло темного весла
Перекликальні в самоті
Вода глибока пронесла
Слова печальні і прості…
Майтімо виїхав з Ломіону останнім. Вже давно помчали на схід його відчайдушні брати, а Руссандол все відкладав від’їзд, піддаючись на умовляння Еріен, котра вважала рудого Нолдо оберегом свого щастя. Він прогостював до самої осені, і, нарешті, звелів Морнемиру з Тіроном укладати речі.
— Ми розмовлятимемо як і раніше, на заході Анари, — мовив він останнього вечора, — не забувай про брата, соколе…
— Я зостанусь тобі другом, — сказав Фіндекано просто, — я не забуду.
— Дозволиш задати питання? Що сталося з Туракано? Де поділося його військо і піддані?
Астальдо деякий час мовчав, а потім вирішив оповісти. Краще правда, хоч і гірка, аніж безліч пліток — в цьому Фіндекано вже впевнився на власному гіркому досвіді.
Руссандол слухав не перебиваючи, тоді зітхнув:
— Шкода… Нема, отже, у Туракано оцього вогнику в крові… Я маю на увазі бажання битви. І Арельде даремно поїхала з ним — вона зовсім іншої натури, наша Ар-Фейніель. Сподіваюся, що він, врешті, відгукнеться — палантир-то вони взяли з собою. А те, що князь Нолофінве зве тебе єдиним сином — то нічого, пересердиться. Знаєш, скільки разів татко обіцяв мене проклясти, позбавити прав успадкування, взагалі вигнати геть? А потім я знову був його надією і утіхою — до наступного разу.