— Мій батько не схожий на Вогняного Духа, — мовив Фіндекано, — він не прощає…
— Промине час, — мовив Майтімо заспокійливо, — ти думав, що ніколи вже не побачиш Еріен, однак… І до мого Макалауре повернулась панна серця — о, ці доріатські діви, погибель Нолдор… Час плине рікою, мій Астальдо.
— Руссандоле, — наважився Фіндекано задати питання, яке давно мучило його, — можна мені тепер спитати… Можеш, звісно, не відповідати…
— Щось про Ангбанд?
— У нас нема оsanwe…
— Я і без оsanwe читаю твої думки. Не бійся, запитуй…
— Тобі часом не доводилося бачити там орків, які нагадують Квенді з вигляду?
Майтімо кілька хвилин намотував на палець руде пасмо і мовчав. Фіндекано вже пошкодував про своє питання, однак побратим озвався стиха:
— Кілька разів… При Сауронові було двоє чи троє подібних осіб… Допити з їхньою участю були особливо огидними… Але їх там небагато, і звичайні орки бояться їх лише трохи менше, ніж балрогів. Тобі доводилося бачити таких істот?
— Ні, але мені оповідали… У мене така властивість розуму — я намагаюсь розв’язати вузол… Опісля розмови з одним певним Пробудженим, мені прийшла до голови думка — а раптом це оті firi, Смертні, про яких говорив твій батько?
Обличчя Майтімо прийняло зовсім непередаваний вираз.
— Думаю, що ні, - сказав він, — отой твій Тіліс говорив, що ці істоти розбійничали ще до Війни Стихій і захищали Утумно. А отже — вони створені Мелькорі, створені в прадавні часи, і ніяк не можуть бути нашими наступниками. Firi… Ота гидота — «Ті, що прийдуть опісля»? Немислимо… Firi мусять бути зовсім іншими — пам’ятаєш, Фінарато все рвався їх виховувати? Вони мають бути — як діти. А оте, що в Ангбанді…
Лице Руссандола стужавіло від холодної люті, і Фіндекано ще раз пошкодував, що розбурхав ці спогади, які чорним намулом осіли на дні душі приятеля.
— Пробач, — мовив він.
— Нічого, зладнаю… А ти не задумуйся над цим. Ну, орки і орки… Забудь — ми їх будемо бити хоч дурних, хоч розумних.
Фіндекано не задумуватись не міг, бо постійно складав якісь військові плани, однак питань вже не задавав. Він провів своїх останніх гостей — серед супроводу Майтімо був Тьєлпе, котрий не розлучався з вуєм — цілих два дні дороги і повернувся до Еріен.
Квіти кохання дали свій плід невдовзі — Еріен завагітніла. Навесні наступного року Фіндекано став щасливим батьком темноволосого сина. Дитина вдалася в рід Нолофінвіонів — сірооке хлоп’я, у якого з народження, здається, був пильний, заглиблений в себе погляд.
Хлоп’я Фіндекано назвав Ерейніон — нащадок володарів. Назвав синдарським ім’ям, бо його дитина мала жити в Ендоре, де мова Нолдор-вигнанців була не в пошані. Він зробив цим поступку не Еріен — поступився землі Ендоре, котра прийняла вигнанців Благословенного Краю. Однак він дав хлопчику і квенійське наймення — Фіндобар, яким називав його лише сам-один.
Якби Фіндекано спитали, коли він вповні відчув щастя, то він відповів би — нині. В ті солодкі мирні дні, коли він розбудовував в Дор-Ломіні гради і весі, і повертався з мандрів до Еріен, схиленої над колискою.
— Десь туди, в краї південні, - мугикала Еріен, котра перетворилася з войовничої nerwen на ніжну матусю, — відлітають журавлі
Вабить прозолоть імли
І ведуть моря зелені
Сонце нігди не заходить
Синій вітер. Кораблі…
Берег мирної землі.
Води, води, води, води…
Не тільки у Фіндекано з’явився паросток життя, народжений в Ендоре. Трохи раніше Артаресто сповістив усіх родичів про народження у нього донечки Фіндуілас, золотоволосої красуні, схожої з обличчя на матір-Синде. Артаніс прислала з Доріату звістку з родиною мандрівних Нандор про те, що вона таки дозволила Келеборну подарувати їй золотого шлюбного персня і теж чекає дитини… Еріен, дивлячись лагідним поглядом на синочка, який намагався чеберяти по підлозі неслухняними ніжками, мріяла вголос про синьооку дівчинку… Лучники Фіндекано теж пишалися нащадками — Ласселанте народила Синьагілу сина, і Еленіель ощасливила Алмареа світлооким синочком. Жони Мірімона та Елеммакіла ходили вагітні. Серед князевих найближчих пошесті одруження уник лише Ант Доронінг, та й то лише через надто юний вік.