— О, Майтімо, він ще малий, — запротестувала Еріен.
— Нехай звикає до зброї. Він — нащадок володарів і воїнів.
— Родичу Майтімо, — спитав нащадок воїнів, роздивляючись ножа, — тут на лезі щось написано…
— Феанаро… — поволі вимовив Руссандол.
— Це ім’я вашого тата? А яким він був? Таким як князь Фінголфін?
— Я любив його, — сказав Майтімо, — тому не можу оповісти тобі, яким він був… Я просто його любив…
— Це добре, — сказав серйозно малий Ельда, — я теж люблю тата. Просто люблю… І вдячний вам за дар.
Драконів шолом зостався в Ломіоні. Фіндекано примістив його на почесне місце і час від часу милувався роботою умільців-Кгазад, однак шолом так і залишився тільки прикрасою його бенкетної зали.
Мирні дні і роки минали, текли, немов вода в ріках Белеріанду… Фіндекано навідував родичів, писав вірші, закінчив облаштовувати замковий сад, привівши нарешті до ладу водограйчики і скульптури… У нього вже була власна книгозбірня — менша, ніж у Нарготронді, але все ж таки… На березі Хіселіну з’явився мисливський будиночок, а радше — невеличкий літній палац. Будували його і прикрашали лучники-Нолдор на чолі з Алмареа, які охоче згадували про приваби творчої праці в годину миру.
Єдиною тривогою останніх років було зникнення Арельде… Князя Дор-Ломіну викликав до палантиру затривожений Туракано. Він оповів, що сестрі таки набридло жити в потаєному місті, і вона захотіла відвідати Гітлум…
— Однак, — похмуро оповідав Турондо, — дорогою вона змінила задум, і захотіла навідати цього красунчика Туркафінве… От не думав, що вона і досі тужить за ним…
— Вона — його посестра, — нагадав князь Дор-Ломіну.
— Словом, вона намагалася проїхати через Доріат — її не впустила варта… Як прокляту Нолде… Як огидно — вони вказали їй шлях через Еред-Горгорат, де навіть вістові-Нолдор їздити бояться. Охоронці з її супроводу говорять, що на них напали якісь страхіття… В тих краях могло статися всяке, ясна річ. Арельде зникла — супровід загубив її.
Фіндекано говорив щось про сподівання, про еstel, потішав Туракано як міг, але той понуро дивився перед собою.
— Вона, — сказав, — єдине, що зосталося від моєї родини. Ви з батьком зреклися мене.
— Я ніколи не зрікався тебе, Турондо, — лагідно мовив Фіндекано.
— Це лише слова.
— Ні, це правда, брате…
— А батько… Батько…
— Крижаний гнів довго тане… Терпи і вір…
— Вам дійсно… не надто тяжко…без мене і моїх воїнів?
— Ми протримаємося, Турондо.
— Як твоя жона? А син?
— Всі здорові… Я маю ще одне дитя…
— Щасливий… Сповісти мене, якщо дізнаєшся щось про Арельде. Я поставлю сторожу біля палантиру.
З того часу Туракано почав хоч зрідка, а спілкуватись зі старшим братом. Фіндекано не нагадав йому про жорстокі слова, кинуті колись у Віньямарі. Хоча не забув тих слів, як нічого не забував. Не забув, але зміг вибачити молодшому його жорстокість і байдужість до справи рушення. Тим більше, що подібна байдужість поволі огортала всіх — Нолдор обжилися на новому місці, і всі, окрім порубіжників, були впевнені, що так буде завжди. Лише князь Нолофінве прагнув не вичікування — наступу, але підтримували його тільки відважні дортоніонці: Ангарато та Айканаро. Руссандол теж був за війну, однак його брати трохи розледачіли душею, і багряний вогонь, успадкований від Феанаро, вже не палав, а потиху тлів в їхніх серцях. Вже не пекла їх Обітниця — адже до кінця світу було так далеко, а життя в Ендоре таким привабливим… Сам же Великий Князь, хоча і бажав війни, однак розрахував, що для неї потрібно значно більше війська, а діти у Ельдар народжувались нечасто і росли та мужніли дуже повільно.
Якось Майтімо, під час чергової розмови по палантиру в годину заходу Анари, оповів Фіндекано цікаву новину. Фінарато нарешті зустрів отих загадкових firi — Смертних, про яких поміж Ельдар ходило стільки пліток та чуток.
— Можеш заспокоїтися, мій Астальдо, — посміювався Руссандол кутиком рота, — вони — не орки, принаймні з виду. Я їздив до Східного Белеріанду дивитися на цих істот — поміж них трапляються доволі симпатичні особи… І треба ж, що пощастило саме Фінарато — ми якраз полювали втрьох: він, я та Макалауре, і наш Інголемо відбився від нашого загону…
— Він і досі полює на вовків? — спитав Фіндекано.
— Виключно, побратиме… То з ножем, то голіруч… В його нарготрондській спочивальні вся підлога встелена вовчими шкурами. А цього разу йому набридло ганяти з нами по лісі, і він помандрував сам… Бідолашним firi пощастило — Фінарато є красенем, та ще й розумником, вони одразу ж прийняли його за божество лісу… Уяви собі, що б було, якби їх віднайшов рудий…