— Наші люди, — оповідав Адан на ламаному синдарині, - не дуже-то хочуть йти на північ… Вони рвуться на захід, наші відуни говорять, що там — вирай, де живуть Боги… На півночі ж причаїлось зло, говорять, що там — лігво Чорнобога, від якого достатньо натерпілись наші пращури.
— На заході, - поволі мовив Фіндекано, — справді живуть Боги. Але від Світлого Валінору нас відділяє море, і шляхи до нього губляться в тумані. Щодо лігва Чорнобога — теж щира правда, але де ваші пращури могли зустрітися з ним? Адже ви йдете зі сходу…
Малах задумався.
— Я — воїн, а не відун, — мовив зрештою, — вам би краще поговорити з ними, або з відаючими жонами… Я тільки ось що чув… Ніби явився нашим предкам там, на сході, дехто в чорному, прекрасний ликом, і крилатий і мовив їм: «Я — Бог ваш, не будете мати Бога іншого, окрім мене». І пращури поклонилися йому, окрім кількох родів, які провадили жриці Матері Землі та жерці Володаря Вод… Ці відуни й відунки запевняли, що чули голоси Богів в тремтінні землі і в шелесті води… Однак, Крилатий мовив, що вони говорять лжу, бо ніхто не бачив інших Богів, а він ось, тут перед усіма, творитиме багато див… І дива ті були страшними — тих відунів з їхніми вірними проковтнула вогняна тріщина, що розверзлася під їхніми ногами. І багато подібних див творив Крилатий, руйнуючи скелі, убиваючи порухом руки, і страх поселився в серцях пращурів наших. І деякі роди почали служити Темному, а він наказав їм іти до лісу і винищувати істот, схожих на вас, з якими пращури до того жили у дружбі та мирі, і навчались від них співів та мови, а полонених віддавати до рук або йому, або грізним духам, також крилатим, і вогняним, і ті люди робили так…
Фіндекано дивився в світлі безхитрісні очі Адана і з жахом розумів, що той говорить щиру правду… Чесний воїн нічого не приховував — він спокійно оповідав, як його родичі служили Морінготто, винищуючи злощасних Аварі, яких лиха доля занесла на схід…
— А Крилатий тим часом пророкував, — продовжував Малах завчену колись в дитинстві оповідь, — що є на заході земля, що тече молоком і медом, але там живуть гостровухі тварі, злобні і хижі, ще гірші за тих, що в лісі…
Він раптово замовк і позирнув на гостре вушко Фіндекано.
— Говоріть, — озвався князь Дор-Ломіну.
- І очі їхні палають зловісним вогнем, — пробурмотів Малах, — достоту, як ваші, вельможний…
— Я є таким страшним? — спитав Фіндекано без усмішки.
— О, зовсім ні… Ні ви, ні інші… З нами говорив вельможний Фінрод, ми плакали від звуків його арфи…
— А чим же закінчилась оповідка?
— Ті відуни і жони відаючі, котрим вдалося врятуватися, зібрали три роди, з яких ми й походимо, і мовили так: Крилатий говорить, що він Бог, і немає Бога окрім нього, але він з’являється лише вночі, яко злодій, а отже боїться Сонця Великого. І нам потрібно іти з місць його панування геть, за світлом сонячним… А позаяк перший раз воно зійшло на Заході, пройшло на Схід і повернулося назад, то й нам, вірним, потрібно йти на Захід — там бо є справжні Боги. І спитали вірні — а як же нам пройти на Захід повз тварей з вогняними очима? І відповіли відунки — той, хто співом привітає вас, той стане вам другом, не бійтеся тьми. І предки рушили в похід, і сильно гнівався Крилатий, і послав їм навздогін чудовисько з вогняним батогом, але відуни благали Батька Вод, і той змилостивився — з ріки, вздовж якої йшли пращури, піднялася хвиля велика, і потворі прийшов кінець. Кілька поколінь змінилося в дорозі — аж прибули роди наші до місцевості вельми чудної і почули співи, але нікого не побачили. І завагалося рушення, згадавши про тих загадкових істот з очима вогняними. А рід Балана, котрий зветься нині Беором, вирушив вперед і заночував у лісі. Співець же, один з Баланових родичів, заснув поруч зі своєю арфою. Коли ж прокинувся — то почув музику вельми дивну, і побачив істоту, що грала на арфі його і співала голосом, сповненим любові… І тоді зрозуміли люди з Баланового роду — виповнилося пророцтво. І назвали Крилатого Чорнобогом, і Князем Лжі, за те, що він лихословив про синів землі цієї — Ельфами нами прозваних.
Малах зупинився, і витер з обличчя піт.
— Оце, — мовив, — все, що дозволено знати воїнам. Більше знають відуни та жони відаючі…
— А є серед вас, — спитав Фіндекано, — особи, котрі пам’ятають ті часи?