Малах подивився на нього розгублено:
— Люди стільки не живуть, вельможний Ельфе… З тих часів минуло більш, як триста літ…
Фіндекано перехопило дух. Він подивився на здорованя, котрий стояв перед ним, зовсім іншим поглядом.
Триста літ… Всього лишень… Він пам’ятає все, що сталося тоді, немовби це трапилось вчора. Поява нового світила… Князь Нолофінве з оголеним мечем біля брами Ангбанду… Озеро Мітрім… Розпачливе лице Макалауре… Коса з рудого закривавленого волосся… Похід на північ… Майтімо, прикутий до скелі… Торондор…
Всі ті, хто йшов тоді повз Ангбанд в сонячному світлі, живі і досі — за винятком полеглих у боях. А перед ним стояла істота, для якої схід Анари — це перекази давнини, такі, як для самого Фіндекано оповіді про пробудження Квенді біля озера Куівінен.
Але Пробуджені і нині живуть серед Квенді — знов таки, ті, хто не загинув від лихої сили. Він, Фіндекано — онук Пробудженого, але князь Фінве жив би і досі, якби не злоба Морінготто.
— Скільки ж живуть люди, друже Малах?
— Сто літ — щонайбільше… І то такий довгий вік даровано лише відунам, по знанням їх… Звичайна ж людина живе сім десятків літ… Шість… А то і менше, як на те буде воля Богів.
- І її душа покидає тіло не тільки під час битви?
— Ні, вельможний Фінгоне… Ми просто вмираємо… Коли тіло зноситься і прийде строк… А то — від хвороби, а чи пошесті…
Шість десятків літ… За цей час новонароджений Ельда навіть не встигне стати підлітком…
— Може вам це й дивно, — мовив Малах стиха, — от і вельможний Фінрод розпитував нас… Але ми якось… Ми про це не думаємо… Звикли, чи що… Видимої смерти боїмося — від меча, або від мору… А тієї, що наприкінці — не те, що не боїмося, просто не думаємо про неї. Бо якщо думати — з головою стане негаразд.
— Друже Малах, — сказав Фіндекано лагідно, — я пропоную вам залишитись в Ломіоні на кілька…
Він трохи не сказав літ… Тоді згадав, що для Малаха кілька літ — це велика частка відведеного йому життя.
— На кілька місяців, або тижнів… Погостюєте, подивитесь… Я, та мій батько, Великий Князь Фінголфін, дозволяємо Аданам вільно селитися у Гітлумі, Дор-Ломіні та Неврасті.
— У мене є ще лист і до Великого Князя, — сказав Малах, задоволений тим, що розмова зійшла з високих речей на знайомий троп, — тож я обов’язково мушу навідати Барад-Ейтель.
— Навідаєте… Я дам вам провідників і супровід.
— Я вдячний вам, пане княже — Малах притиснув руку до серця і схилив голову.
Вночі Фіндекано довго не міг заснути. Він крутився на ложі, прислухаючись до дихання сплячої Еріен, тоді встав, накинув халат і вийшов зі спочивальні.
Книгозбірня була його надійним притулком в часи безсоння. Однак, не встиг він вмоститися у кріслі з книгою, як в голові наче батогом хльоснуло розпачливе:
«Мій Астальдо!»
Майтімо одразу ж урвав оsanwe, ніби відсікши його мечем, але Фіндекано таки рушив до його спочивальні. Руссандол залишив світло — кімната була залита м’яким сяйвом лампи Феанаро. Сам він лежав на ложі скулившись, захищаючи голову рукою. Фіндекано здригнувся — так лежав колись на камінні колишній бранець Ферен, ніби намагаючись затулитись від удару.
Нолофінвіон присів на край ложа, обережно торкнув побратима за плече — і відлетів трохи не до протилежної стіни. Майтімо ударив не рукою навіть — всім тілом, розвернувшись як пружина.
— Хто тут? — мовив він хрипко, — Хто?
— Майтімо, — вимовив Фіндекано, підіймаючись, — це ж тільки я… Ти кликав мене?
Руссандол поволі сів.
— О, ні… - сказав, — от ганьба… Ти таки почув…
— Тобі щось снилось? Оте?
— Забудьмо… Тобі боляче? Я не хотів, віриш?
— Вірю, — мовив Фіндекано, знову присаджуючись поруч, — не бійся нічого — я поруч. Не соромся мене — я ніколи не зраджу. Тебе обступає пітьма — поклич мене, Руссандоле…
Майтімо тремтів, як в пропасниці. Пальці його лівиці вп’ялися в плече друга. Руссандол намагався вирівняти дихання, зрештою це йому вдалося.
— Ти ляж, — сказав Фіндекано лагідно, — ляж, укрийся… Я триматиму тебе за руку, як ще один твій брат.
— Мама говорила про тебе — «восьмий син», — прошепотів Майтімо, — не йди, прошу.
Він ліг, не випускаючи руки побратима. Зітхнув полегшено.
— Казна що наснилося… Розпроклятий Ангбанд… І ти… Ніби вони тебе схопили, як Морінготто і хотів… Це мій найжахливіший сон, віриш? Ніби тварі вводять мене в оту Сауронову кімнату… для розваг, а там ти… В ланцюгах… І лице у тебе таке винувате — не зміг, мовляв… Не врятував… А Саурон, ніби, каже з отим своїм труп’ячим усміхом…