— Майтімо, — говорив Фіндекано до приятеля, котрий дивився на нього з палантиру зі звичною усмішкою, — обережніше з тим Амлахом… Пам’ятай про прищепу… Можливо…
— Ні, з хлопцем все гаразд, — посміхався Майтімо, — він став переді мною, мов свічечка, і перше що промовив: «Я — справжній Амлах, син Імлаха, онук Арадана. Перевірте мене, вельможний Маедросе, я згоден навіть на випробування вогнем…».
— Але Майтімо…
— Ти думаєш, я не відчую ангбандську тварь? Мені доводилося бачити Квенді з прищепою — я таке на відстані чую, віриш? Я його перевірив, Амлаха…
— Вогнем? — спитав Фіндекано з непідробним жахом. Він чув, що у Аданів є такий звичай — щоб довести свою невинність, потрібно взяти до рук або жарину, або розпечене залізо.
— О, я ж не скам’янів серцем аж настільки… Я просто дав юнаку показовий бій…
— Краще б ти дав йому жарину, — сказав Нолофінвіон зітхнувши, — скільки бідолаха відлежувався опісля цього?
— Та недовго… Однак, яке вперте дитя — він не випустив меча, навіть коли впав від знесилення. А коли цілительки лікували йому синці та рани, то потиху обстежили його fеа… До речі — ще одна цікавинка: у Аданів нема аvanire…
— Це зле, — мовив Фіндекано, — варто комусь потрапити в полон, і всі таємниці…
— У них нема і оsanwe… Хоча душа є, без сумніву… На відміну від орків.
— Але як же…
— Не знаю. Мої відаючі жони в легкому заціпенінні. З одного боку — нічим незахищений дух, а з другого — неможливість проникнути в нього. Таке собі зачароване коло. Їх важко зціляти — Аданів, наші цілющі співи майже не діють, доводиться просто зупиняти кров, і заліковувати рани силою цілителя, а не тіла самого пораненого.
— О, це недобре — цілитель може знесилитись і тоді…
— Отожбо… Але хлопчина чистий — без прищепи. В душу Адана не пролізти і Морінготто, а зверху на ньому нічого нема.
— Однак, їхні перекази говорять, що Морінготто таки заволодів деякими з них.
— Тут те саме, що вимагали від мене, — зітхнув Майтімо, — угода тільки по власній волі…
— Тобто, Адан може допустити лиху силу в душу лише по згоді?
— Саме так… Їм і легше і тяжче… Нам треба лише тримати аvanire і терпіти біль, а Адан має ще й відріжняти добро від зла. Морінготто великий майстер робити з білого чорне і навпаки… Пам’ятаєш, я говорив тобі про зло, що ніби впечатане в їхні душі? Багато з цього зла вони вважають добром, а дещо — хочуть вважати добром, виправдовуючи себе. Це від того, напевне, що Морінготто віднайшов їх раніше за Валар і заморочив бідолахам голови. А може їх так створено від початку — вирішувати щодо кожної справи: добра вона чи лиха.
— Я просто не можу, — зітхнув Фіндекано, — гідно оцінити те, що почув.
— Нехай в ці премудрості вникає Фінарато, — озвався Руссандол бадьоро, — на те він і мудрець.
Малах-Арадан з часом змушений був покинути службу порубіжника і поселився в Ломіоні, в садибі, яку йому збудував сам Фіндекано зі своїми воїнами. Люди поволі прибували і до Гітлуму, і до Дор-Ломіну, своїм князем вони звали Гатола, ще одного Араданового онука. Селились Адани окремо, хуторами та селищами, однак, деякі осіли і в Ломіоні, і швидко по тому Фіндекано мав уже кілька загонів добірних бійців, яких навчали cano з Ельдар.
Ант Доронінг, щоправда, бурчав, що це дурна витрата часу.
— Я навчаюся триста літ, — говорив він, — і моє володіння мечем ще є далеким від досконалості. А який сенс навчати Адана, який через якихось тридцять літ вже не зможе втримати зброю…
Фіндекано помітив, однак, що строк життя Аданів, котрі поселилися поруч з Безсмертними, трохи збільшився. Принаймні, Малах добував вже свій дев’ятий десяток, дочекався правнуків, однак, життя його перетворилося на животіння. Колись сильний високий здоровань нині ходив зігнутим, спирався на ціпок, і ледве втримував в руках флейту, на якій навчився грати під час свого побуту в Ейтель-Сіріоні. Перше покоління тих Аданів, що прийшли до Белеріанду, вже давно «помандрувало на Захід прямим шляхом» — помер Беор, про що з щирим жалем сповістив Фінарато, в Естоладі помер батько Малаха — Марах, померли і брати та сестри Мараха, котрі зосталися у Белеріанді… Арадан розумів, що надходить і його час, і, як не дивно, навіть очікував смерти.
— Краще б я загинув у битві, - якось мовив він до Фіндекано, котрий заїхав його провідати, — чим оце скніти старістю… Воїн мусить помирати з мечем у руках, а не на ложі.