І якось до княжого замку примчався на коні світловолосий хлопчина, один з правнуків Арадана.
— Вельможний Ельфе! — випалив він, з обожнюванням дивлячись на князя Дор-Ломіну, — дідо кажуть, що настала їхня година… Йти на Захід… Дідо проститись хочуть…
Брама садиби Арадана була розчинена навстіж. У дворі товпилися люди — родичі, сусіди, кілька зморшкуватих бабусь, котрі мали обряджати небіжчика в останню путь… Арадан був ще живим — Фіндекано почув ще з передпокою, як він навчає правнуків.
— Я прибув сюди, — шамкав Адан беззубим ротом, — грубим войовником, котрий понад усе цінив силу… Я думав, роде мій, що вміння володіти зброєю достатньо для шляхетного воїна. Ельдар навчили мене бачити красу землі, на якій вам жити… Вони навчили мене слухати музику флейти і музику вітру… І чути музику зірок… Якщо Адан лише добрий воїн, то він може служити будь-кому, і залишатися добрим воїном. Та якщо Адан відчуває бриніння цієї землі, чує голоси джерел і дихання дерев, то він покладе за неї життя — і лише тоді буде добрим воїном. Ельдар живуть з цією землею одним життям, вони з нею — одне ціле. Вони, Безсмертні, прибули сюди, щоб її захистити, гинули за неї, і може гинутимуть не раз. Для роду Арадана має бути честю битися поруч з ними проти Пітьми з Півночі, проти Руйнівника Арди…
— Князь Дор-Ломіну — сповістив хлопчак, — дідо, вони приїхали…
Фіндекано зайшов до спочивальні ледь тамуючи розчулення. Він вже навчився не помічати різкого, майже тваринного запаху людського тіла, і того недоброго духу, що збирався в кімнаті немічної особи. Навчився за зморшкуватою маскою бачити юну ще душу воїна, котрий увібрав в себе мудрість Ельдар, і міг би жити і навчатись, якби не оця немічна плоть, що аж звисала з кощавих рук умирущого. Несправедливість цього вражала — Ельда опустив голову, щоб давній приятель не побачив його сліз.
— Хвала Богам, вдалося побачити наостанку, — прошамкав Арадан, — хоч вас… Вашого вельможного батька так і не вдалося, не було у мене сили востаннє вибратися до Ейтель-Сіріону… Чотирнадцять літ служив під його рукою — таки немало. Віншуйте від мене Великому Князю…
— Я передам…
— Князю Фінгоне…
— Що, друже?
— Ви, от з Богами зналися, і самого Суддю бачили напевне? Феантуро…
Фіндекано раптом згадав берег Араману і чорну постать на урвиську, що віщувала їм смерть від зброї, тортур і горя…
— Бачив, — мовив він нарешті, - бачив не раз…
— Як іду я нині, - мовив Арадан, — на суд Божий, то трохи мені лячно, авжеж… Хоч і не робив я великого зла, але без плями темної лише Всевишній Еру… Який він, Суддя? Лихий, чи добрий?
— Не добрий… І не лихий… Справедливий…
— Справедливий, це звісно… — зітхнув Арадан, явно не заспокоєний, — в юності я зробив зле — убив чоловіка, через дівчину, що стала потім моєю жоною… І жони вже давно нема — померла пологами, і віру виплатив я роду загиблого, але зараз якось моторошно мені: раптом Суддя поставить це в вину, і не дасть виправдатись…
— Виправдатись дасть, — мовив Фіндекано заспокійливо, — напевне…
— Той чоловік був лихим, і домагався її насильно… Суддя мусить зрозуміти… Мусить повірити…
— Намо повірить тобі, друже…
— Князю Фінгоне, а чи не чули ви, що буде далі… з душами Аданів? Про Безсмертних оповідають, що Суддя наділить вас новими тілами, і продовжиться життя ваше, а куди ж ми подінемося з Туманних Чертогів?
— Арадане, — зітхнув Фіндекано, — коли я мав змогу говорити з Вишніми, то був ще зовсім юним Ельда, і зовсім не переймався долею Наступників. Я не знаю, що станеться з вами далі… Я сказав правду…
— О, Безсмертні не говорять лжі, - зітхнув старий, — а жаль…
Арадан помер за годину, тримаючись за руку Ельфа, в оточенні численної рідні. Помер спокійно — лише Фіндекано помітив, як зупинилося дихання, і тіло покинула та пелюстка світла, що зветься душею.
Ця, так звана натуральна смерть, приголомшила Фіндекано. Звиклий до смертей на полі битви, коли зранене тіло просто не могло втримати душу, він розумів, як це жахливо для духу — відчувати, як тіло в’яне рік за роком, всихає, ніби хворе деревце. І знати, що кінець — один для всіх. Якщо Ельда, при бажанні, міг уникати ситуацій, котрі загрожували втратою hrоа, і знати, що є надія на повернення в разі загибелі, то Адани навіть не відали, що буде з ними опісля відпочинку в чертогах Судді.
Загибель… Смерть… Не встиг князь Дор-Ломіну отямитися від споглядання відходу Арадана, як отримав жахливу звістку — на Захід прямим шляхом вирушила Арельде.