Туракано озивався зрідка, і Фіндекано не очікував від нього вістей. Про долю Арельде він намагався дізнатися через Майтімо, і оtorno з’ясував, що сестра таки дібралася до Аглонової Твердині в Гімладі, але не застала там Тієлкормо, котрий з братом якраз майнув в гості до Карністіро, в Таргеліон. Арельде прожила в Гімладі рік, оточена шанобою і повагою, але не покинула своєї звички носитися лісами на валінорському огирі, полюючи з улюбленим соколом — як у Валінорі. З однієї такої вилазки Арельде не повернулась.
Її слід загубився у Нан-Ельмоті, таємничому прадавньому лісі на півдні Гімладу. Ельдар туди не заходили — в тих краях відчувалися якісь прадавні чари, невідомо — лихі чи добрі. Арельде шукали — і Тієлкормо, і Куруфінве з сином Тьєлпе, який і приймав свою тітоньку з почестями у батьковій фортеці, але Нан-Ельмот не видавав своїх таємниць.
Майтімо подався у Гімлад сам, але теж не зміг здолати чарів загадкового лісу. Він кружляв там багато часу, і говорив опісля, що на лісі дійсно лежить печатка чийогось могутнього розуму, але то не є породження Ангбанду. Він радив не втрачати надії, і Фіндекано зберігав estel…
Арельде повернулася до Гондоліну якраз того дня, коли Фіндекано сидів над помираючим Араданом. Повернулася не сама — з похмурим чорнооким юнаком-Еdel, якого звала своїм сином.
— Цей Синда прийшов опісля Арельде з сином, — говорив Туракано, а його брат дивився застиглим поглядом на світляну кулю палантиру, — назвався Еолом, далеким родичем Ельве Сінголло… Я говорив з Руссандолом — цього Еола добре знають Наугрім з Белегосту. Знають під прізвиськом Моріквендо, як доброго коваля і майстра…
— Чому Моріквендо — зазвичай Синдар не терплять цього прізвиська?
— Не знаю, — Туракано з розпачем махнув рукою, — власне, Нельяфінве вже дізнався, де знаходиться Арельде. Через Карністіро та його приятелів з Белегосту та Ногроду. Цей Еол був в гостях у Ногроді і дуже хвалився красунею-жоною, яку він заманив до своєї пущі. Говорив, що вона ніколи не знайде дороги назад і приречена жити в лісі… Та тільки Арельде все ж таки утекла. Зі своїм сином… від цього Еола.
— Як звуть мого племінника? — тихо спитав Фіндекано.
— Еsse — Маеглін, аmilesse — Ломіон Фінгол…
— Дитя Сутінків, — мовив Фіндекано поволі, - я назвав так своє місто.
— Еол йшов по її сліду, — оповідав Туракано, — дібрався до Аглонової Твердині, бо Арельде сказала слугам, що поїхала туди — навідати родичів. Туркафінве зробив вигляд, що нічого не бачив і не чув, але Куруфінве — ось кого терпіти не можу — вказав йому шлях, яким вирушила від них Арельде. І цьому Еолу пощастило — він наздогнав Арельде, яка не дуже й поспішала. Наша сестра не відає страху… Не відала…
— Його не пропускали до міста?
— Навпаки… Я оголосив, що кожен еdel, котрий випадково потрапить до Гондоліну, тут і залишиться. Власне тому Гондолін і є потаєним містом — про Нарготронд Фінарато знають навіть ворони. Я прийняв Еола з почестями, простягнув руку, назвав родичем, і сподівався, що йому сподобається у Гондоліні. Я зрозумів, що він посварився з Арельде, але думав, що все владнається.
— Він не згодився зостатись?
— Він кричав на мене, ніби Моргот на свого раба. Обізвав завойовником, заявив, що це ми довели Синдар та Телері до війни з Північною Твердинею та неспокою. А руку відсмикнув з такою огидою, неначе я був залляним кров’ю його одноплеменців. Тут я розгнівався, ясна річ…
Фіндекано кивнув. Він не став нагадувати брату, як той кричав на нього і говорив, що руки його в крові.
— …а він тоді повернувся до сина, і став вимагати, щоб той покинув разом з ним дім його ворогів і вбивць його родичів. Інакше, мовляв, він його прокляне. Бідолашний юнак застиг на місці, не знаючи що й робити — перед цим татко його мовив, що зрікається жони.
— Атож, не розірватись надвоє… - пробурмотів старший брат.
— Я намагався умовити того Еола, — провадив далі Туракано, змахуючи сльози з довгих вій, — говорив про північний рубіж, про захист від Ангбанду, про блукаючих Синдар, які не є нині рабами Моргота лише завдяки нолдорським мечам. Він не хотів мене і слухати, і врешті я сказав, що вони з сином мають єдиний вибір — жити тут, або померти тут…
- І він вирішив померти? — спитав Фіндекано стиха.
- І потягнути за собою сина, авжеж… Він метнув в юнака дротик, дротик, який ховав під плащем. Арельде… Наша Біла Панна… Вона закрила сина собою, рятуючи від смерти. Дротик пробив їй плече, рана ніби не була важкою. Охорона оголила мечі, і зарубала б Еола на місці, але я наказав ув’язнити божевільця, бо за нього прохали і сама Арельде, і Ітарільде… Ці добрі жони і діви… «Ах, Турондо… Ах, тату… Бідолашний Еол в розпачі, він не звик до життя в потаєному граді… Він отямиться, ми благаємо пробачення…» А до ранку Арельде згоріла мов свічечка… Не допомогли ні трави, ні цілительки.