Князь Нолофінве охоче прийняв Гадора в Ейтель-Сіріоні. Фіндекано передав йому вітання від Руссандола, котрий помчав до свого Гімрінгу, стривожений чутками, переданими по палантиру. Орочі загони блукали порубіжжям, ніби випробовуючи оборону на міцність. Заходилося на яку-то велику неприємність — порубіжники, маючи сотні років досвіду, відчували це чудово.
— Нам не відсидітися в обороні, - говорив Нолофінве сину, — нас врятує лише наступ. З аданів вже можна формувати військо, їхні вожді віддані нам. Принаймні — Фінарато ручається за Беорінгів, а я впевнений в нащадках Арадана. Потрібен наступ, сину — тільки взяття Ангбанду врятує нас…
Фіндекано погоджувався з батьком, але знав, що не всі Нолдор думають так… Майтімо, не в змозі забути приниження і муки, рвався до бою, але його брати не підтримували його. Шалена Трійця вважала, що з них досить і того, що вони тримають порубіжжя, Амбаруссар пречудово жилося серед Лаіквенді, Макалауре ж складав пісні про приваби земель Ендоре, про пори року, про красуню-Синде, котра нарешті вдягнула на руку золотого персня, зробленого ним власноручно — і не думав ні про війну, ні про страшну Обітницю.
Про Сильмарили вже ніхто й не згадував — срібносяйні камені, один з приводів рушення, поволі ставали легендою. Майтімо пам’ятав — але він втрачав владу над братами, так само, як Великий Князь втрачав владу над усіма Нолдор.
Фіндекано вважав, що занепад почався з відходу Туракано до потаєного граду. Саме тоді Феанаріони зрозуміли, що Нолофінве, якого вони все ж таки вважали неприятелем свого батька, не в змозі зупинити дезертирство власного сина. Фінарато зостався вірним Другому Дому — його брати, котрі стерегли Дортоніон, могли багато чого оповісти про недобрі ознаки з півночі. Однак, Великому Князю не вдавалося навіть зібрати раду князів — сини Феанаро вже не слухали і Руссандола, котрий мав нині при собі лише сьому частину війська Першого Дому. В Гімрінгу було небагато Аданів, Майтімо зформував з них невеликий загін, але то були всі сили, що він мав.
Час тік, мов пісок між пальцями. Красень Гадор Лоріндол був уже зрілим мужем, батьком двох світловолосих же синів. І Галдор, і Гундор прагнули служити у війську Ельдар, здобуваючи собі чести, а князеві слави. Князь Нолофінве, бажаючи закріпити союз Ельдар та Аданів, запропонував Фіндекано перебратися до нього, в Ейтель-Сіріон, а Ломіон, разом з титулом князя Дор-Ломіну, подарувати Гадору — в ознаменування майбутніх заслуг.
— Жодна людина, — говорив Нолофінве сину під час чергового приїзду Фіндекано до Ейтель-Сіріону на свято Осені, - ще не мала титулу, рівного з князями Ельдар. Це потішить їхнє самолюбство — деякі Адани і досі вважають, що ми зневажаємо їх чи-то за короткий вік, чи-то за відсутність витончености…
— А що скажуть Квенді? — спитав Фіндекано ледь заскочено, — я маю на увазі Квенді Дор-Ломіну… Адже в цьому випадку до Дор-Ломіну потягнуться всі Адани Гітлуму. Чи захочуть Квенді жити під владою князя-Адана і поміж Людьми?
— О, хто не захоче, той завжди може переселитися до Мітріму, а чи до Неврасту… Місця у Гітлумі вистачить, а Невраст так і не заселено як слід.
— Ваша воля, мій батьку і князю…
Нолофінве довго дивився на струнку постать свого первістка, тоді мовив сумовито:
— Тільки що я лишив тебе князівського титулу і вигнав з власного дому… І жодного слова докору… Мій Астальдо, як мені віддячити тобі за оцю спокійну відданість? Ти — єдина моя опора, утіха мого серця…
— Пробачте Турондо, — мовив Фіндекано з усміхом, що міг би розчулити навіть Суддю Намо, — за це я ладен віддати не тільки Дор-Ломін…
Великий Князь підійшов до сина і довго дивився йому в очі — та Фіндекано не відвів погляду. Крижана воля зіштовхнулася з тихим спокоєм передгрозового неба, спроможного, однак, вибухнути блискавицями.
— Турондо, — зрештою сказав Нолофінве, — сидить в своїх горах, пишається титулом і насолоджується спокоєм. Він погубив Арельде — не з її гордим духом відчувати себе замкненою в гірській долині. Та все таємне колись стане явним — я давно вже вирахував, де є отой його Гондолін, і те саме зробить і Моргот, хіба що покровительство Вишнього Ульмо прикриє град і затримає погибель. Він все одно загине — твій брат, загине даремне, може — загине останнім, але таки загине. В той час, коли ми могли б перемогти — усі разом.