Лучники Фіндекано вже вишикувались у дворі, позираючи на багряне зарево. З замку поспішно вибігали люди Гундора, в самих полотнянках, несучи в руках свою зброю.
— Що це, cano? — розгублено спитав Мірімон. Фіндекано не відповів, він побіг до східців, що вели на стіну. За ним кинулося четверо тіло охоронців, і вже на стіні їх наздогнали Ант та Еріен.
— Це горить Ард-Гален, — мовив Фіндекано врешті, - це горять сухі трави степу… Готуйтесь до нападу…
Наступного ранку сонце не зійшло…
Небо було чорним від диму, дим різав очі, проникав у груди… До фортеці прибуло два десятки зранених вершників — все, що залишилося від передових застав. Ті, хто таборував в степу, прийняли на себе перший удар і полягли майже всі. Вітер гнав вогонь вбік застав Дортоніону, Фіндекано боявся навіть думати, що нині коїться там. Вцілілі порубіжники говорили в один голос — йде орда…
— З ними балроги, — шепотів зранений Нарамакіл, якому пощастило врятуватися з вогню, — і до нас прибилося кілька порубіжників з Дортоніону, так ось вони бачили дракона… Велетенську тварь, котра випалювала все довкола себе… Вони говорили — тварь рушила на схід…
На схід… Можливо — Дортоніон…А якщо далі — Аглонів прохід… Гімрінг… Майтімо…
— Гінця до Барад-Ейтель… Сповістити Гімрінг і Дортоніон.
— Дортоніон у вогняному кільці, - вишептав Нарамакіл, — Ард-Гален у вогні… О, цьому степу вже не розквітнути навесні… Він помирає, як помираємо ми…
— Ми вистоїмо, Нарамакіле…
— О, еstel… — ледь всміхнувся порубіжник і знепритомнів.
Орда підійшла до фортеці через дві доби. Поперед орків крокувало двоє Валараукар. На той час горіло довкола все — ліси на схилах гір, сама земля… Арда стогнала від болю як жона, котра зазнала наруги. З півночі котилися потоки вогняної лави, гнані страшною волею вищої істоти. Моргот не просто хотів знищити Ельдар — він нівечив землю, яку вони обожнювали.
Люди Гундора вперше побачили балрогів і очманіли від несподіванки. Хоча Фіндекано і оповідав їм про те, що може виригнути з себе Ангбанд, воїни Дор-Ломіну розгубилися і подалися назад.
— Стояти на стінах! — кричав Астальдо, кричав так, що голос його віддавався трохи не дзвоном в кожному розумі, - стояти, воїни! Лучникам — стріляти безперестанку! Стояти, нащадки Арадана! Не посоромте пращурів — їхні душі з вираю зрять на вас!
— Стояти! — кричав, зриваючи голос, Гундор, — не осоромимо перед Безсмертними рід свій! Мертвим не соромно, навіть, коли переможець пройде до фортеці по їхніх тілах! Стояти, наказую!
І вони стояли, стріляючи безперестанку. На вежах тим часом Ельдар натягали тятиви велетенських самострілів. Колись подібні винайшов Феанаро для захисту Форменосу.
— Цільно, Ельдар! — командував Алмареа своїми лучниками, — наводь, Кінгароне… Цілься тварі в голову… Поверни ще трохи… Відпускаємо…
Велетенська стріла, більша за спис, вдарила в голову одному з балрогів, і той закрутився на місці, впустивши булаву та батіг.
— Все, що має плоть, можна вбити! — знову пролунав голос Фіндекано, — Лише дух є безсмертним! Бийтеся, воїни! Арда! За її рани!
Побачивши, що один з балрогів вибув з битви, прибадьорились не лише воїни-люди. Запальні Нолдор увірували в те, що їхня відвага переможе будь-що. На голови оркам, котрі намагалися тараном вибити браму, сипалося заготовлене заздалегідь каміння, зі стін летіли списи та стріли. Фіндекано вкотре віншував собі, що тримав залогу в повній бойовій готовності, не даючи розслабитись. Однак, його запаси зброї не були невичерпними. Якщо з Барад-Ейтель не прийде підмога…
Другий балрог тим часом заповзявся ламати стіну булавою. До брами підійти він не міг — саме туди було націлено самостріли Ельдар. Захисники становиська полягли в безнадійній спробі зупинити тварь. Алмареа, згадуючи вголос лиху силу, намагався розвернути свою зброю — не виходило. Громіздкий самостріл мав одну, але велику ваду — невеликий кут обстрілу.
— Він таки її проламає, стіну, — сказав Гундор хрипко, — що маємо робити, аranen?
— Знімати самостріли з другої та четвертої вежі, - наказав Фіндекано, — встановити внизу…
— Слухаюсь…
Смертний страх часом творить дива… Люди тягли важезні самостріли нарівні з Ельдар, не відчуваючи тягаря. Стіна тим часом вже пішла тріщинами — камінь не витримував натиску Валарауко. Його голова вивищувалась над зубцями, крила маяли за спиною, немов плащ… Довкола вились язики вогню, здавалося горить повітря… Фіндекано сам взяв приціл, біля другого ж самострілу став Ант Доронінг.
— Відпускай! — крикнув Нандо першим, і його помічники відпустили корбу.