Біля самої твердині їх наздогнала ще одна ороча зграя — свіжі, відпочилі тварі… Воїни Нолофінве, котрі біля Кам’яної Могили вступили до бою просто з маршу, ледве трималися на ногах від утоми. Що вже було говорити про захисників порубіжної фортеці… Але вони зупинились і прийняли бій, щоб дати обозу можливість увійти до Барад-Ейтель.
Фіндекано з лучниками йшов у прикритті, разом з воїнами Лоріндола. Гадор уже був далеко не юнак, і волосся його блищало сріблом, а не золотом, однак, бився він відчайдушно. Гундор, зустрівшись з батьком, став під його руку зі жменькою зацілілих вояків свого загону.
Вони відступали поволі, стримуючи натиск, даючи можливість вціліти війську і обозу. Гадор сіяв довкола себе смерть, його шолом з драконом було видно здалеку, і орки, видимо, прийняли Адана за самого Нолофінве, бо лице Лоріндола було закрите маскою гномівського шолому. Гадора оточило зо два десятки тварей, і Гундор, котрий кинувся батькові на підмогу, поліг від чорних стріл. Фіндекано ледве вдалося видерти зраненого Лоріндола з орочих лап, і Ельдар винесли старого Адана та помираючого вже Гундора з поля битви. Брама Барад-Ейтель замкнулася за ними, і тварі вили біля стін від лютої злоби.
Галдор, старший син Лоріндола, прибіг до шпиталю, коли вже майже все було скінчено. Гундор помер, так і не прийшовши до тями. Фіндекано навіть не вдалося попрощатися з відважним Аданом, котрий став його приятелем в страшні дні облоги. Гадор був ще живим, він пізнав свого спадкоємця і спитав його про долю Гундора. Дізнавшись про смерть молодшого сина, старий войовник зітхнув тихо, і мовив:
— Тепер… ти… останній… з Араданів… Галдор, князь Дор-Ломіну… Шолом… та меч… тобі… День ще настане…
З цим заповітом на вустах помер князь Аданів, якого Ельдар вважали рівним собі, а цього визнання домогтися було дуже важко. Галдор плакав, не соромлячись сліз, плакав на плечі у Фіндекано, якого вважав покровителем роду свого. А втерши сльози, підняв голову до хмарного неба, і заприсягнув помсту Мороку і всьому його поріддю.
Втрати були жахливими — з ланцюга оборонних твердинь заціліли лише гірські фортеці. Палантир Дортоніону німував, мовчав і палантир Гімрінгу. Відгукнувся на виклик десь через місяць лише Мінас-Тіріт — Артаресто, знервований до краю, мовив, що Фінарато повів нарготрондців на допомогу братам до Дортоніону, але про нього немає жодних вістей.
Військо Гітлуму не могло прийти на допомогу дортоніонцям — Барад-Ейтель і досі був в облозі. Облога тяглася ще з місяць, доки князь Нолофінве вдалою вилазкою не розсіяв тварей. І цього ж дня озвався Гімрінг…
Фіндекано добіг до покоїку з палантиром раніше за батька. В кулі Феанаро він побачив Руссандола, але як же не схожим був цей грізний Ельда на його ласкавого насмішкуватого оtorno. Дух його палав таким жаром і жагою битви, що просвічував крізь hrоа багряним відблиском. Майтімо був оточений цим червонястим сяйвом, зелені очі світились на закіптюженому обличчі несвітським вогнем. В лівиці він тримав меча, меча батькової роботи — магтанова сталь наче теж нетямилась від люті, на лезі, що відсвічувало синім полум’ям, виднілися золоті тенгви — Феанаро, забризкані чорним слизом.
— Ненадовго, — прошипів він, — вибачте… Знову зірвав голос… Доповідаю Великому Князю — справи погані, але могло бути гірше… Аглонів прохід я втратив — Тієлкормо з Атарінке відступили з боями на південний захід вздовж кордону Доріату… Цей чистюля Сінголло не впустив біженців-Нолдор, навіть жінок та дітей — останній гонець від братів сказав, що вони будуть пробиватися до Нарготронду з усім цим обозом. Про їхню подальшу долю мені невідомо. Макалауре вибили з його земель, він зараз у мене з рештою війська. Таргеліону кінець — туди дістався дракон, попередньо знищивши Маглорову фортецю. Ох і тварь… Що з Карністіро не знаю — може його вже немає з нами… Немає вістей і від Амбаруссар… Але я сподіваюсь… Що чути у вас? Що з Дортоніоном? Як Фінарато?
Нолофінве, котрий якраз підійшов до палантиру, мовив спокійно:
— Ми тримаємо оборону. Вглиб Гітлуму тварі не пройшли. Дортоніон… Там пекло…
— Я чув, — прохрипів Майтімо, — від біженців… І Сінголло не відкрив кордон хоча б для того, щоб пропустити цих нещасних. Частина порубіжників, тих, кому вдалося врятуватись, нині в Гімрінгу, Ельдар і Адани, з жонами та дітьми, а Гімрінг в облозі, частина ж рушила до Гітлуму, але Гітлум теж в небезпеці…
— Що з Ангарато та Айканаро?
— Не знаю, — вимовив Майтімо, — але серед біженців їх нема. І майже немає тих воїнів-порубіжників, які були в їхніх дружинах. А є вісті з Нарготронду?