— Гондолін не одізвався і досі… Брат не сповістив мене про похорон, не зволив цього зробити…
— Йому просто соромно, мій Астальдо. Він не може дивитись тобі в очі. Дай йому отямитись — він вийде на битву, я певен.
Фіндекано дивився перед собою, міркуючи поволі, що їхня розмова перейшла на військові плани, що, можливо, вони так і зроблять — зберуть військо для останньої битви, може виграють, може програють, а татка вже нема, він в Туманних Чертогах, дивиться в лице Судді холодним впевненим поглядом, знаючи, що зостанеться там до кінця світу безтілесним духом… Він, Нолофінве, котрий не вбивав родичів, не суперечив Богам, не підіймав Ельдар на рушення, як його шалений брат… Та хіба Вишні випустять з Мандосу істоту, котра звела руку на одного з них — нехай на ізгоя, але на Божество. Еstel… Для Нолдор немає ні надії ні сподівань. Єдиний промінчик світла — рознести Ангбанд на друзки, розвоплотити Морінготто коштом власних життів і прийняти кару від гравців, котрі з насмішкою і огидою дивляться, як метаються по дошці фігурки, спливаючи кров’ю, а вбитих згрібають в темну скриньку до кінця світу… До кінця…
— Астальдо, — стривожений голос Руссандола, — може мені приїхати?
— Через орчатник, на який перетворився Белеріанд? Не смій, наказую… Якщо я втрачу і тебе…
— О, не дочекаються, — протягнув Майтімо, — але ти говори зі мною… Щовечора… Говори.
— Я обіцяю…
— На заході Анари…
— Я покличу тебе.
Куля згасла. Фіндекано поволі звівся з кріселка і пішов до батькових покоїв.
Наскільки пишною була тронна зала Барад-Ейтель, настільки просто вбраними були покої Великого Князя. Невеличка книгозбірня, де батько збавляв час за читанням улюблених поетів, збірки яких складав сам, напружуючи пам’ять, прохаючи щось привезти тих, хто зберіг книги з Валінору… Рукописи любомудрів з Дор-Ломіну та Мітріму… Малювання на стіні — квітучий кущ ясмину. І друге малювання над комином — мама Анайре в сріблястій сукні — зроблене по пам’яті, сповнене любові і жалю.
Спочивальня. Вузьке ложе, застелене полотном… Столик… Скринечка… Ота таємнича скринечка, про яку говорив Глірдан. Відчинена і порожня… Ні, щось причаїлося на дні — паперовий сувійчик, списаний тенгвою Феанаро.
— Yondice, синку, — прочитав Астальдо, і сльози виступили у нього на очах, омивши заціпенілу від болю душу, — я задумав викликати Морінготто на двобій, і готувався до цього двісті літ. Кров мого батька, Великого Князя Фінве і досі волає про помсту. Я все розрахував, мені потрібно протриматись, доки Чорний зійде кров’ю. Рани від Рінгілу йому не вдасться затягнути. Нельяфінве говорив, що Морок прийняв образ велета — тим краще, великий об’єм плоті важче утримувати в належному стані.
Я певен перемоги — Рогаллор очікуватиме на мене, і зможе мене винести, доки тварі очманіють від смерти Хазяїна. Однак, я повинен враховувати і можливість загибелі — десь сорок зі ста.
Якщо я не повернусь — то не розшукуй мене, Астальдо: князь Нолофінве не стане заручником в Ангбанді. Я зможу вирушити до Судді за будь-яких обставин, навіть якщо моє тіло вже не підкорятиметься моїй волі. Вишній Намо не є занадто приємним співбесідником, але він, що не кажи, більш ґречна особа, ніж Морінготто.
Тому прошу тебе — не сумуй, дитя моє, первістку мого серця. Я любив вас всіх: Анайре, тебе, Турондо, Аракано, Арельде… Я йду на небезпечну справу чистим духом і тілом, я пробачив навіть Турондо, і про те ж прошу тебе — підтримай брата, ви зосталися вдвох.
Я знаю, що деякі говоритимуть: «він зробив це з розпачу, вражений поразкою в Дагор Браголлах». Ельдар люблять надавати всьому красиві назви — Битва Раптового Полум’я… Якби деякі з нас не сиділи по своїх твердинях, забувши про небезпеку, полум’я не було б раптовим, а битва програною. Та одна програна битва не вирішує долю війни. І з розпачу кидаються тікати, а не йдуть ворогу назустріч.
Якщо мені судилося полягти — ти мій спадкоємець і Великий Князь Нолдор. Я заповідаю тобі та твоїй жоні всі свої дорогоцінності, і самоцвіти, оброблені Наугрім. Спис Аеглос заповідаю Ерейніону — нехай у твого сина буде озброєння не тільки роботи Феанаро. Для Ерніс я наготував намисто, воно у скарбниці.
Сину, яка вона прекрасна — моя остання ніч в Барад-Ейтель. Я тільки-но навідав тебе сплячого, спив очима твій сонний усміх… Ти завжди так усміхаєшся уві сні, yondice, ніби у світі немає зла і тьми… Бережи свою nerwen — Еріен чудовий воїн, але їй не вистачає холоднокровності.