Вийшовши з кімнати, Фіндекано звернувся до розтривоженого Галдора:
— Я все з’ясував… Вам не треба допитуватися, де були ваші сини. Їх дійсно порятували орли — цього досить.
Адан позирнув на володаря раптово просвітлілим поглядом.
— Я зрозумів… Ваш брат…
— Це розуміння може коштувати життя вашим дітям. Ворог не повірить, що вони не знають шляху до певного міста. Тому, оповідайте всім, що юнаки дійсно жили з орлами. Будь-яку казку…
— Згідно наказу, вельможний.
Наступного дня обидва княжичі-Адани з’явилися за столом. Суворий батько, як зрозумів Фіндекано, замкнув обох підлітків за брехню у їхніх покоях. Малий Гуор сяяв усміхом, а Гурін виклично позирав довкола темносиніми, немов у Ельда, очима. Фіндекано посміхнувся йому, і хлопець теж всміхнувся, а погляд його з викличного став обожнюючим — він бо пізнав «самого Астальдо» по знаменитим косам з золотими стрічками. Ерейніон до вечора вже став кращим другом цієї парочки: всі троє «побували в битві» і пишалися цим одне перед одним.
— Я дивлюся, — оповідав Гурін запально, — орчисько… Просто на мене… Я змахнув мечем… Орчисько з переляку аж з чобіт вискочив…
— Я стояв на становиську, — всміхався Ерейніон, — тут орки прилаштували драбину і лізуть вгору. Ваш дядько Гундор кричить мені: списом підважуй драбину… Списом! А орки вже на стіні… Тут cano Алмареа надбігає і мовить так розважливо: «Мій княжичу, тепер будемо підважувати їх поодинці…»
— Я теж бився, — не відставав Гуор, — у мене на рахунку аж два орка…
— Вважай, що один, бо другий би розрубав тебе надвоє, якби не я, — посміювався Гурін, який, видно, любив брата.
Морвен та Ріан ходили за братами назирці і слухали їхню похвальбу зі щирим захватом. Дівчата пам’ятали вогонь, втечу, смерть близьких… Юні войовники давали їм можливість повірити, що тьма не є непереможною. А за приязню, котра народжувалася поміж цими напівдітьми тужно слідкували великі карі очі Емельдир.
Еріен, котра тісніше спілкувалася з жіноцтвом Ломіону, знизувала плечима — вона не розуміла Аданет. Княгиня-втікачка вважала, що її тут терплять з милості, що її родички не мають посагу, і тому не можуть вважатися гарною парою синам князя Дор-Ломіну. До того ж дортоніонка не дуже ладнала з хазяйкою замку: княгиня Гарет, чия галадинська запальність стримувалася лише холодною ввічливістю, яку виховували в собі наближені до Ельдар Люди, недолюблювала гостю.
— Знаєш, Фіндекано, милий, — шепотіла Еріен, розплітаючи коханому коси в їхньому давньому покоїку, що його новий господар замку зберігав неторканим для високих гостей, — пані Гарет ревнує свого чоловіка до вельможної гості…
— Тобто? — спитав Астальдо заскочено.
— Пані Емельдир ще молода, хоч і має дорослого сина. Вона вийшла за князя Барагіра зовсім юною. Пані Емельдир вродлива…
— Але княгиня Дор-Ломіну теж вродлива…
— О, по різному… Пані Гарет схожа на тонесеньку стеблину, а дортоніонка — на розкішне деревце… Князь Галдор милується гостею…
— Але що в цьому дивного… Я теж…
Еріен хихикнула і зарилася обличчям в розкішне волосся Астальдо.
— Те, що я скажу, є дуже непризвоїтим… Пані Гарет вважає, що її чоловік бажає злитися тілами з пані Емельдир…
Фіндекано пирхнув, не втримавшись… Він розумів ревнощі, коли поміж Ельдар йшло змагання за увагу панни. Коли ж діва відкривалась назустріч певному Ельда, мови про ревнощі не могло й бути, тому, що залюблену пару могла розділити лише погибель.
— Я ніколи не зрозумію Аданів, — сказав він врешті, - я ревнував… Тебе до Нінуінона… Але опісля ночі на березі Хіселіну…
— О, та ніч…
— Місяць гойдався на хвилях…
— Твоє волосся пахло корицею, meletron…
— Ти завжди пахнеш ясмином, meldanya… І срібло твоїх кіс тобі подарував Ітиль…
— О, милий, адже я народилася до сходу Ітилю…
— Тоді вони сяяли як зорі, а Ітиль додав їм свого блиску…
— Як добре, що мені не потрібно хвилюватися, коли ти милуєшся жіночою вродою… Бідолашні Аданет…
— Еріен, я щасливий…
— Я теж…
Можливо через оці потаємні незгоди, Галдор попрохав у Фіндекано дозволу перебратися з родиною до Ейтель-Сіріону. Астальдо провів у Ломіоні рік, його воїни знищили кілька розбійничих ватаг, на дорогах запанував спокій, а новий врожай забезпечив їжею і Аданів і Ельдар. Втікачі продовжували прибувати — життя в Дортоніоні було не просто небезпечним: орки та Люди, котрі стали на бік Ангбанду, грабували мирних поселян з Аданів, або перетворювали їх на рабів. Люди і вцілілі Квенді або збивалися в загони опору, або відходили до Гімрінгу, а чи до Гітлуму. Синдар укрилися в Доріаті — Сінголло таки відкрив кордон, але лише для своїх одноплеменців. Часом змішаний загін з Нолдор, Синдар та Аданів, проклявши такий рятунок, волів пробиватися з боями туди, де їх приймали всіх, не дивлячись на форму вух, чи колір волосся. Один з таких загонів, прорвавшись до Гітлуму, приніс звістку про Барагіра — дортоніонець продовжував свою борню, однак з ним зосталося всього близько десятка людей. Син його на той час був біля батька — хоч якась потіха для пані Емельдир.