Фіндекано відбув до Ейтель-Сіріону лише впевнившись, що, принаймні, більшість втікачів облаштовано, забезпечені сякою-такою роботою, або прийняті на військову службу. Думки про набір великого війська та про битву, що має стати переможною, не полишали його. Але, син свого розважливого батька, він не давав оволодіти собою сліпому бажанню помсти. Він все підготує, домовиться з родичами, а тоді вже… Фігурки у грі? Нехай… Принаймні він матиме славну смерть у битві — як там писав батько: сорок зі ста.
Галдор приїхав зі своєю родиною та доволі великим військом з Аданів, полишивши Ломіон на начільника оборони, а замок — на пані Емельдир. Подібний розклад влаштовував всіх, а надто княгиню Гарет, яка воліла неспокій порубіжжя від душевного неспокою.
Однак, з приїздом родини Аданів, родинних клопотів побільшало у самого Астальдо. Його донька, яка потоваришувала з обома юними Галдорінгами ще у Ломіоні, забагато часу проводила зі старшим княжичем. Вона показувала Гуріну Барад-Ейтель, вона милувалася з юнаком сходом Ітилю і заходом Анари, вона навчалася поруч з ним стріляти з лука і була його партнеркою в навчальних поєдинках на мечах. Гурін дивився на юну nerwen з тихим обожненням, не задумуючись, що відважному дівчиську більше сотні літ, і що ще через сотню років, коли його прах давно розвіють вітри, Ерніс так і залишиться юною Ельде.
Фіндекано не знав, як йому поставитись до почуття, котре народжувалося у нього перед очима. Він любив Гуріна як сина — юнак був занадто схожим на Ельда, більше ніж Лоріндол і всі інші нащадки Арадана. Часом Фіндекано ловив себе на думці, що Гурін ближчий його серцю навіть за Анта Доронінга, якого Астальдо всиновив офіційно.
Ерейніон, засліплений приязню до свого нового друга, не помічав нічого. Еріен зрозуміла найпершою, і спробувала поговорити з донькою, однак Ерніс лише засміялася, здивована тим, що її ставлення до синьоокого красеня-Адана сприйняли за щось серйозне. Зрештою, Фіндекано вирішив поговорити з юнаком сам, тим більше, що Галдор уже почав поговорювати про те, що непогано б було одружити його старшенького з Морвен Барагундіон.
— Гарна буде пара, — неквапливо розважав князь Аданів в дружній розмові зі своїм володарем, — панна, звісно, без посагу, втікачка, але — доброго роду. Її батько з Беорінгів, походить від князя Брегора по молодшій лінії, через брата Барагіра, Бреголаса. І красуня ж писана — її так і звуть Еледвен, Ельфоподібна… Дійсно, глянеш — ніби Нолдіе перед тобою: очі сірі, коси темні, личко біле. Освічена теж як Ельфійка, хоча я вважаю, що для жони це, може й непотрібне. Але ж Гурін мій вибагливий, не хоче нерозумної, йому потрібно, щоб панна вірші складала, як ваші діви. Оце через рік, або два і зіграємо весілля, щоб хлопчина не розбестився.
Цей бік життя Аданів теж дивував Фіндекано — опісля досягнення певного віку юного Адана починало тягти до жінок. Деякі з молодиків вели те, що Галдор називав розбещеним життям — тобто поєднувались тілами з різними жонами, зовсім не думаючи про поєднання душ. За словами Галдора, дорослий Адан не міг довго перебувати без оцього тілесного єднання, і часто йому було навіть байдуже, що думає про нього жона, котра погодилася прийняти у себе мужчину за гроші, а чи за якийсь дарунок, аби поєднання відбулося. Галдор дбав про сина — він вважав, що юнак мусить мати біля себе чисту тілом і духом діву, і одружитися з нею, щоб не протоптати доріжку до отих жон, котрі брали дари за тілесне єднання.
Дивувало Фіндекано і те, що ні Гуріна, ні тим паче Морвен ніхто не питав про їхню згоду на злюб. Звісно, молода пара була в приязних стосунках, але Гурін був приятелем і Ерніс, можливо — навіть більшим приятелем. За юнака рішення прийняли батьки, за діву — опікунка, пані Емельдир, котра вважала, що її юній родичці пощастило: вона увійде в гарну родину, матиме за чоловіка красеня-юнака, і житиме забезпеченим життям до кінця днів своїх.
А Гурін тим часом прогулювався об руку з Ерніс по вулицях граду, присвячував їй вірші, по-юнацькому щирі і невмілі і навіть не здогадувався про батькові наміри щодо нього. Опісля одної такої прогулянки Фіндекано і послав за ним вістового Глірдана, який, переживши загибель Нолофінве, втішився лише тим, що став служити його сину.