Гурін зайшов до освітленої лампою Феанаро книгозбірні і обережно присів на запропоноване кріселко. Розумний юнак швидко втямив — розмова буде не простою. Погляд його синіх очей був розгубленим і трохи винуватим.
— Синку, — почав Фіндекано, — сподіваюсь, ти дозволиш мені так тебе називати, адже я є трохи од тебе старшим…
Гурін посміхнувся на цей жарт, дивлячись в юне горде лице Ельда, котрий не знав старіння і звільнення від зношеного тіла, яке Адани називали натуральною смертю. Молодик не обманювався цією юністю — грозові очі князя Нолдор випромінювали сяйво недосяжного вираю, і сповнені були того глибинного знання речей, яке приходить лише з досвідом.
— Я — дитя перед вами, вельможний, — вимовив він врешті.
— Ти добрий воїн і гарний син. Твій батько задоволений тобою…
— Я радий, вельможний…
— Твій батько хоче одружити тебе… За вашим звичаєм він підшукав тобі наречену…
— Я знаю, — опустив голову Гурін, — Морвен…
— Синку, — мовив Фіндекано опісля довгого мовчання, — я знаю, тобі важко про це говорити, тому скажу я… Наші раси живуть поруч вже досить довго. Ми схожі одне на одного більше, ніж всі інші раси Ендоре… Те, що Ельда може закохатися в Аданет і навпаки, не викликає особливого подиву — куди більше здивування може викликати любов, скажімо, Адана до бородатої панни з роду Кгазад…
Жарт подіяв — Гурін розпружився і тихо хихикнув, очевидно уявивши собі подібну пару.
— Айканаро, князю Дортоніону, — продовжив Фіндекано, — сподобалася дівчина, Аданет… Його брат, князь Нарготронду, умовив його не зустрічатися з нею. Не тому, що ми гидуємо вами, дитя моє… Однак, мудрий князь Нарготронду оповів своєму брату, як тяжко буде діві старітися поруч з Безсмертним, як вона буде в тузі дивитися в люстерко, відшукуючи сиві волосинки, як, ставши старою бабцею, вона литиме сльози за своєю юністю, дивлячись в прекрасне лице свого meldo… «Краще, — мовив князь Нарготронду, — нехай діва поплаче, перетерпить душевний біль, а тоді знайде собі гідного Адана — адже люди, не кохають лише раз в житті, для них подібне є можливим. І ти відступися, брате, доки квітка кохання не відкрилася в твоїй душі.» І князь Айканаро послухав свого мудрого брата, і покинув свою Аданет… Однак, Аданет так і не вийшла заміж — вона пішла у навчання до відаючих, і стала відункою, з якою князь Нарготронду вів бесіди про сенс життя Аданів, так і не зрозумівши того сенсу. А князь Айканаро з жахом зрозумів, що його тягне саме до цієї діви, що лише з нею він міг би поєднатися і тілом і духом, та зупинити час не у нашій владі. Його панна перетворилась на зморшкувату стару з душею юнки, однак, оповідали ті нечисленні Ельдар, котрим пощастило врятуватись з палаючого Ард-Галену, що до останньої битви Айканаро рушив, крикнувши замість гасла ім’я своєї Аданет… І нині князь Нарготронду, оплакуючи брата, говорить, що він надаремне втрутився, розділивши закоханих, що щастя, навіть коли воно є менш тривалим, ніж життя метелика, все таки залишається щастям…
— Я чув про це, — сказав Гурін стиха, — пані Емельдир оповідала… Вона знала ту Аданет — панна була сестрою князя Брегора, батька її чоловіка. Її звали Андрет… Андрет Боромиріон. Вона загинула в палаючому граді, відмовившись від втечі, бо серцем відчула погибель свого Ельфа. «Нас поєднає вогонь» — сказала вона.
— Тому, — мовив Фіндекано, — я не ставитиму перепон ні тобі, ні своїй доньці, якщо між вами виникне певне почуття. Нині такі часи, що Ельда може померти раніше за свою кохану зі смертних.
- І навпаки, — прошепотів Гурін.
- І навпаки, дитя моє… А тепер відкрий мені серце… Ти кохаєш Ерніс?
Гурін опустив голову. А коли підвів її, то на його очах блищали сльози.
— Я… Я не знаю…
— Тобто як? — спитав Фіндекано заскочено.
— Мій володарю, — палко заговорив Гурін, — аran nin… Я не знаю, що зі мною коїться… Ваша донька… Я обожнюю її, обожнюю так, як обожнюю зоряне небо над головою, Ітиль в глибинах неба, чисті води, ясні зорі, квітучу вишню навесні… Ерніс є для мене Ардою, вельможний, є тим, за що не страшно вмерти, є стягом, бойовим гаслом, сяючим клинком… Однак, вельможний… Я не можу уявити собі Ерніс господинею мого замку… Ви — Ельда, аran nin, ваші nissi рівні вам, а то і вищі за вас — настільки ви шануєте своїх жон і дів. Мені соромно зізнатися в цьому, але Адани поважають лише діву, неприступну діву, вони намагаються здобути її, немов ворожу твердиню, але, коли вони її здобудуть — вона їм належить… Так у нас говорять про поєднання тілами — взяти жінку… Жінка належить… Ставши жоною, Аданет з предмету обожнення перетворюється на річ. Вона мусить терпіти наше лихе ставлення, мусить запобігати перед нами, коли самій зле на серці, мусить мовчки ковтати образи — адже вона належить своєму чоловікові, він її взяв, як ворожу твердиню… Так поводяться з жонами найкращі з нас, а що вже говорити про найгірших. Якщо ж чоловік поводиться інакше, про нього говорять, що він під чобітком у своєї жони і насміхаються над ним. Над вами, Ельдар, Люди теж сміються, аran nin, глумляться над тим, що ви можете століттями домагатись своєї панни, творячи для неї красу пісень… Найгірші з нас говорять, що достатньо вкласти Еллет на ложе, і вона побіжить за Аданом і без всяких пісень та гри на арфі. Що ви, Ельдар, ніби можете поєднуватись тілами лише раз в століття, і ваші жони тільки і очікують, коли їм запропонують… Вибачте, що я повторюю лихі слова нерозумних істот, але життя між Аданами не для Ерніс. Це все одно, що зірвати зірку з неба і кинути її в болото.