Тільки посох, мій дорожній посох
Зоставався чорним і сухим.
А тепер іду я крізь пустелю
Далина безвидна і німа
І ніде переді мною нині
Ні билинки свіжої нема.
Навкруги піски непереможні
Жовте коло, мертве і пусте…
Тільки посох, посох мій дорожній
Голубими квітами цвіте…
— Фінарато, — сказав Астальдо, коли відлунав дивний срібний голос родича, — будь обережним…
— Ти це уже говорив, брате і володарю…
- І говорю ще раз… Може тобі не варто йти самому на цю вилазку? Відправ загін вивідачів, вони…
— О, ні, я мушу сам… Я тільки… Фіндекано…
— Що, toronice? — спитав Астальдо, пронизаний якимось раптовим жалем.
— Якщо будеш говорити з Руссандолом, скажи, щоб він не дуже сердився на своїх молодших.
— Ця парочка знову щось накоїла? — спитав Фіндекано з легким усміхом, — сподіваюся, вони нікого не позбавили hrоа на черговому поєдинку?
Фінарато опустив вії… Тінь впала йому на обличчя.
— Я винен, — мовив він стиха, — тільки я… Так і скажи Майтімо.
— Ти посварився з ними?
— Та трохи… Бувай, Астальдо… Я хочу побачити нашого Рудого, ще й пухнастого… Перед тим, як вирушу…
— А чому ти сам йому не оповіси? — спитав Фіндекано заскочено. — нехай Майтімо розсудить…
— Не хочу його нервувати — останні місяці він спить з мечем в руці.
Фіндекано кивнув, і палантир згас. В останню мить Фінарато мовив виразно:
— Namarie…
Фіндекано затривожився. Наступного дня ввечері, коли його покликав до палантиру Майтімо, який нещодавно примчав до Гімрінгу з порубіжжя, Астальдо оповів побратиму про дивну розмову з родичем і проспівав його пісню.
— Щодо пісні все зрозуміло, — сказав Руссандол, — Фінарато задумав щось небезпечне для тіла, але дух його спокійний. А щодо моїх одірвиголів…
— Може він надумав битися з ними обома? Скажімо, вони його роздратували, він викликав їх на двобій, і тепер хоче, щоб ти не карав своїх милих родичів в разі, якщо вони його позбавлять hrоа.
— Цілком можливо, — мовив Майтімо похмуро, — Фінарато говорив зі мною… вчора. Пісень не співав, тільки згадував… Оту нашу дитячу виправу, ті змагання, на яких він програв Макалауре, Тіріон… Я займусь цим, оtorno… Якщо Нарготронд не відгукнеться в найближчі два дні — пошлю туди Морнемира, нехай накаже моїм братикам від мого імені підійти до палантиру. Здається, вони засиділись в печерах і знудьгувалися за порубіжжям і Аглоновою твердинею. Будемо сподіватися, що все закінчиться першою кров’ю.
Фіндекано продовжував час від часу викликати Нарготронд, але палантир мовчав.
В Ейтель-Сіріоні відсвяткували народження у Гуріна сина і спадкоємця. Хлопчика, здорового кремезного опецька, назвали Туріном, і щаслива мати попрохала Фіндекано взяти малюка на руки, щоб той ріс здоровеньким. Астальдо любив дітей — і Ельдар, і Аданів, але цей хлопчик викликав у нього якусь підсвідому тривогу, неначе передвісник лиха. Ясна річ, князь Гітлуму про свої відчуття волів мовчати і щедро обдарував новонародженого.
Сам Гурін начебто і радів, і пестив хлопчика, але якось мовив до Фіндекано:
— Мій володарю, а як себе почуває панна Ерніс? Чи добре їй живеться в Егларесті?
— Вона задоволена, — відповів Астальдо, — але сумує за Ейтель-Сіріоном.
Князь подивився на почервонілого Адана, чиє прикрашене вусами обличчя вже не було юнацьким, і додав з усміхом:
— Вона згадує тебе добром. Вона та Ерейніон.
— Я вибрав господиню замку, — вимовив Гурін, побагрянівши ще більше, — але ж як мені тужно за зіркою в небі…
Фіндекано не знав, як можна потішити бідолашного Адана, чий короткий вік був причиною його нещастя в коханні. Сподівався він лишень на розважливість молодого Галдорінга і на те, що Люди, як відомо, дуже рідко помирають від нещасливої любові.
Майтімо довгий час не озивався, і Фіндекано думав, що він в Гімладі. Та одного дня чатовий сповістив про виклик з Гімрінгу у незвичний час — глухої ночі. Стривожений Астальдо звівся з ложа і пішов за воїном до кімнатки, де спочивала Куля Феанаро.
Коли він побачив лице Руссандола, то одразу ж відіслав чатового порухом руки. Тоді обернувся до кулі і спитав:
— Хтось із твоїх шести? Хто?
Майтімо поволі звів на друга страшні запалені очі.
— Фінарато, — вимовив, — немає Інголемо… Шлях його на Захід…
— Хай буде прямим, — вимовив Фіндекано заледенілими вустами, — коли і як?