В палантирі майнула ще одна тінь — до кріселка, на якому сидів Майтімо підійшла жона в сукні зі сріблястого доріатського оксамиту.
— Вітаю Великого Князя, — вимовила вона, — і співчуваю в горі: втратити кохану — що може бути тяжчим…
— Хіба що втратити улюбленого брата і голову роду, — стиха відповів Фіндекано, — моє серце кривавить, мила сестро.
— Я вдячна за щирі слова — вони зігрівають заледенілу душу. Маю сказати, що князь Нельяфінве говорить про мене зле — його я не звинувачую ні в чому, і його погибель мені не потрібна.
— Ти була на тому прийомі, сестро? — спитав Фіндекано, — коли Лутіень привела свого мельдо до батька…
Очі Артаніс, такі схожі на очі Фінарато, зблиснули холодним вогнем. Вона присіла на ручку кріселка, і обійняла Руссандола за плечі.
— Заспокойся, Нельо, — вимовила стиха, — я не гидую тобою, знаючи, скільки сил ти поклав на виховання своїх… милих братчиків. Ми оповімо про все вельможному Фіндекано, нехай він розсудить, як Великий Князь Нолдор, хто є винним в нашому горі. Тільки келишка постав на стіл — тобі вже задосить. Ми, Ельдар, дійсно прокляті — нам не убити пам’ять вином, не забути, навіть не заснути.
Жінка розтиснула пальці Майтімо, і забрала у нього келишок. Руссандол схилив голову — він плакав.
— Я була на тому прийомі, - сказала Артаніс, — ще б мені не бути… Такого сум’яття в Доріаті не було, мабуть, з часів Першої Белеріандської. На Даерона страшно було дивитись — я не знаю, скільки нещасливий Пробуджений проживе… опісля всього. Чорна туга — то страшна річ, особливо для витонченого доріатця… Лутіень… Лутіень поводилась як закохана діва, власне кажучи, її і звинуватити ні в чому — хіба накажеш серцю… Її meldo… Я теж знала його батька, князя Барагіра, добре знала, краще, ніж Нельо. І я була з братом там — в Серехській трясовині, коли орки уже наготували аркани, щоб в’язати нас. З Фінарато збили шолом, він відбивався з останніх сил, і я ніяк не могла до нього пробитись. Появу списоносців Барагіра ми зустріли таким бойовим кличем, що самі трохи не поглухли. Перстень… Я бачила, як брат вдягнув його на руку Барагіра, а гідний Адан засоромився і пробурмотів щось про вояцький обов’язок. Берен… Юнак зовсім не схожий на батька з виду — можливо в його жилах галадинська кров. Темноволосий, кароокий… Гарненький, звісно — його не псують навіть вусики і подряпане підборіддя — хлопчина, певне, голився ножем. Князь Тінгол… Пихата і зарозуміла істота. Я терпіла його і весь цей його Доріат тільки задля Келеборна. Але нині скінчено — моя донька уже в Нарготронді. Я більше не повернуся назад…
— Даремно, — зітхнув Фіндекано, — Келеборнова погибель нічого не поверне, і нічого не врятує.
Артаніс опустила голову.
— Я не віддала йому персня, — мовила вона, — а отже — залишила надію. Та мова не про те. Тінгол дійсно поводився непризвоїто — він назвав юнака низьконародженим, хоча Берен має повне право зватися князем Аданів — опісля батькової загибелі. Молодий воїн відповідав гідно, єдине, що мені не сподобалось — він показав всім персня Фінарато, як доказ своєї шляхетності. Мій брат дійсно обіцяв допомагати роду Барагіра, однак в цьому немає Беренової заслуги.
Майтімо підвів голову. В зелених очах його застиг розпач.
- І тоді Тінгол, — вимовив він своїм надтріснутим голосом, — теж нагадав про це тому злощасному Берену. Князь Ельве запропонував молодому Адану добути для нього не більше не менше як Сильмарил з корони Морінготто… Тоді, мовляв, він віддасть за нього князівну…
— Добути — що? — спитав Фіндекано розгублено.
— Сильмарил, — повторила Артаніс, — багато хто вважає, що Тінгол у такий вишуканий спосіб відмовив Берену в руці Лутіень.
— Так його зрозумів би будь-який Квендо, — мовив Астальдо.
— Але ж Берен не Квендо, — зітхнула Артаніс, — він — Адан, молодий Адан. Для нього Сильмарил лише камінь, а явна насмішка — серйозне доручення. Юнак надувся, немов гиндик… О, ці мені людські словечки… І мовив, що Ельфи, мовляв, дешево цінять своїх дочок — Тінгол ладен обміняти князівну на самоцвіт. Сказав він ще, що коли прийде до Доріату вдруге, то Сильмарил буде в його руці…
— Навіть найпрекрасніша з наших дів, — вишептав Майтімо, — не варта цього Каменю…
— Якби Берену, — продовжила Артаніс, — дійсно потрібна була його панна, а не те, щоб його визнали рівним Ельфам, він викрав би Лутіень з Доріату і укрився б з нею… в тому ж Нарготронді — брат прийняв би його і без персня. Він міг піти з нею жити до Лаіквенді, міг дістатися до Гімрінгу…