— Я б відписувався від Сінголло лівою рукою ціле століття, — мовив Руссандол, — хлопця прийняв би в свою дружину, а діву заховав би поміж вояцьких жон, серед яких багато Синдаріе…
— Зрештою, — сказав Фіндекано, — вони могли б дібратися побережжям до Віньямару, а звідти — через Невраст, до Дор-Ломіну. В Ломіоні перебуває княгиня Емельдир, Беренова мати, а князь Дор-Ломіну, Гурін, одружений з його родичкою…
— Стільки шляхів, — гірко озвалась Артаніс, — я вже не говорю про те, що в Доріаті перебувала така собі проклята Нолде, яка охоче допомогла б діві з’єднатися з коханим. Навіть, якщо мене за це вигнали б з Менегроту. У мене немає упереджень щодо Людей, а Фінарато… Фінарато…
Тепер плакала Нервен, горда Артаніс, яка завжди намагалась, щоб ніхто не бачив її сліз.
— Замість того, — прошипів Майтімо, — щоб іти на північ і спробувати виконати самовбивчу обітницю, наш юний герой вирушив до Нарготронду. Він знайшов печерне місто, його не пристрелили вартівники, яким Інголемо доручив чатувати в довколишніх лісах. Лучники Nelya Nosse привели Берена до свого володаря…
— Бо він показав їм персня, — луною озвалась Артаніс, — а потім показав персня Фінарато…
— Він вимагав допомоги… — сказав Фіндекано, — вимагав виконання Обітниці… Але ж Інголемо… Невже він…
- Інголемо, — відповів Руссандол з розпачем, — був скутий своєю Обітницею. О, я-то знаю, що це таке. Скутий, неначе кайданами… Єдине, що він зміг зробити — це не повести на вірну погибель те, що зосталося від Третього Дому…
— О, так… — мовив Астальдо, — дійсно… Щоб допомогти цьому зарозумілому Адану, потрібно було взяти штурмом Ангбанд, тобто зробити те, чого ми не можемо доконати більш, як чотири століття… Або викликати Моргота на поєдинок…
— Князь Нолофінве двісті літ готувався до двобою, — прошепотів Майтімо, — і програв… Йому не допоміг навіть клинок з зоряного металу… А Фінарато…
— О, так, — сказав Фіндекано, — ну, ще можна наважитись таємно проникнути до Залізного Пекла… Орочими лазами… Але можливість викриття…
— Ну, пробралися б вони — а далі? — мовила Артаніс, витираючи засльозені очі, - стали б перед Чорним Валою і попрохали б у нього камені? І де б вони тоді опинились?
— Там, де я свого часу, — озвався Руссандол, — це в кращому разі. Але у Інголемо не було вибору… І тут він зробив те, що мусив зробити — пожертвував собою. Зібрав щось схоже на віче — ніколи зроду князі Ельдар не питали поради у підлеглих — оповів всю цю красиву історію про нещасливе кохання і попрохав допомоги і поради. Ясна річ — в присутньости Берена… Тут підхопився Тієлкормо і виголосив цілу промову… О, ця парочка — я маю на увазі його і Атарінке — успадкувала від нашого батька дар красномовства. Вони вдвох так настрахали нарготрондців, що ті відмовили Фелагунду у послуху. Власне, того йому і треба було — наш Інголемо кинув на підлогу свого князівського вінця, і мовив, що його воїни можуть і не дотримуватися присяги, однак він — він дотримає Обітниці і піде на цю виправу з тими небагатьма, що зостануться вірними йому.
— Фінарато кинув на підлогу вінця? — перепитав Фіндекано недовірливо.
— Я теж не повірила спершу, — прошепотіла Артаніс, — але це дійсно було так…
— Це була гра, — сказав Майтімо, — тонка гра… На почуттях моїх братів — в Нарготронді з ними були воїни з їхньої дружини, а Третій Дім поніс занадто великі втрати. Я певен — мої братики вже позирали на отой його вінець, якщо вони наважувались приміряти мій… в той час, коли я знемагав під тортурами.
— О, як огидно, — промовив Астальдо, — але ж Фінарато мусив подумати про те, якими очима має дивитися на весь цей безлад отой Адан… Що міг подумати Берен про нашу расу?
— Та нічого особливо поганого, — хмикнув Руссандол, — у тебе в Гітлумі залізний лад, а я бував на дортоніонських вічах, і на вічах галадинів… Видовисько ще те… Берен не побачив нічого такого, до чого не був би призвичаєним з дитинства. Ну, може, зробив собі висновок, що Ельфи такі ж жадібні до влади істоти, як і його одноплеменці. На людських вічах Адани мають цілковите право прогнати князя, який їм не до вподоби. Фінарато показав Берену, що його виганяє віче, розумієш? Я думаю, він взагалі хотів іти на смерть самотою, і, можливо, навіть попередив воїнів — нарготрондців з Третього Дому, щоб вони не насмілювались його супроводжувати, бо це його Обітниця, але ж Едрагіль… Едрагіль завжди йшов за своїм nildo, як за стягом, Едрагіль став поруч з ним, підняв вінця і доручив його Артаресто, і поруч стали ще двоє, а потім — піднялися семеро з дружини Тієлкормо, обурені поводженням своїх зверхників, і серед них — наш спільний друг дитинства Лауральдо. Так що Фінарато не пішов з Нарготронду немов жебрак, якого виганяють за ворота — у нього був супровід… до Мандосу.