Кілець було сім, і Туркафінве вибув на п’ятому, а моряк промахнувся по шостому. В сьоме кільце до цього дня не міг влучити ніхто. Фіндекано зостався сам, і тому міг би вважатися переможцем, але вибити сьоме кільце було для нього справою чести. Тим більше, що за ним спостерігали нині з обох боків поля. Руссандол аж з місця підвівся, і якраз вимовляв щось розлюченому Туркафінве. На тому боці, де сиділи Нолдор з Аttea Nosse, більшість давно вже придивлялася дійству стоячи, намагаючись при тому зберігати спокійний вигляд.
Вишній Ороме сказав з усміхом:
— Я можу полегшити тобі завдання, сину Нолофінве…
Мая-мисливець виніс на поле клітку з соколом. Птах не був майже розумною істотою, вік якої дорівнював віку Ельдар. Напевне, Ороме привіз його з Ендоре — Вала-Мисливець бо часом бував в Доріаті, і не тільки там.
Мая підкинув сокола вгору, і той, очманілий від незвичного світла, змив у небо.
— Стріляй, — сказав Ороме, — це твоє полювання…
Фіндекано не належав до почту Ороме, і ніколи не захоплювався мисливством. Ні, він звісно знав, що нерозумні тварини Аману, не маючи ворога, розплодяться так, що від них не буде проходу. Однак, участи в полюванні, яке час від часу влаштовував Вала-Мисливець, юнак не приймав, хіба що його дуже прохав про це Майтімо. Нерозумні звірята Аману були довірливими і лагідними, вбивати їх просто не підіймалася рука. А цей птах, звиклий до сяйва зірок, засліплений світлом… Красивий птах… Шкода…
Юнак натягнув тятиву, але націлився не в сокола, а в ледве помітне кільце мішені. Птах затривожено кричав над головою.
— Не туди…, - неголосно мовив Ороме, але стріла вже зірвалася з тятиви.
— Вибив! — дзвінкий голос Майтімо перекрив гамір, — вибив сьоме!
— Ти переможець, — сказав Вала-мисливець, підійшовши до Фіндекано, котрий аж тремтів від напруги, — однак, чому не вистрелив у птаха?
— Бо він гарний, — відповів Нолофінвіон, — я можу забрати його собі?
— Це птах з Ендоре — він помре через кілька кіл часу.
— Отже, так йому судилося… Однак…
— Забирай…
Мая-помічник підманув птаха особливим скриком, і накинув йому на голову чорного каптурчика. Коли Фіндекано взяв його на руку, то одразу ж отримав кілька подряпин. Юнак послав заспокійливу хвилю osanwe, і сокіл, хоч і був нерозумним, затих і перестав опиратися.
— Це хижак, — сказав Ороме, — він не знає жалості. Нерозумно жаліти хижака, Нолдо-лучник.
- Іноді погибель є красивою, — озвався юнак задумливо, — як сокіл…
— Це мої слова, — раптом озвався зі свого місця Мелькор, і голос його пролунав у головах присутніх, — це мої слова, любий Ороме… Адже ти й сам чиясь красива погибель…
Фіндекано поспішно вклонився спохмурнілому Мисливцю і повернувся на своє місце з соколом на руці. Вперше в житті він не радів перемозі — зробити щось, що прийшлося до вподоби Мелькору, юнаку не хотілося аж ніяк.
Але й в сокола він стріляти не хотів…
— Він таки й справді гарний, — потішав Майтімо, — а що ти з ним робитимеш?
— Відпущу у лісі, - сказав Фіндекано, — нехай доживе своє при світлі. У нього короткий вік.
На завершення довгого дійства, яка принесло щире задоволення глядачам, на поле вийшло двоє співців. Макалауре, прозваний Золотим Голосом Тіріону, вбраний у багряну одіж і такий же плащ з восьмикутною зорею, ніс свою арфу урочисто, як бойовий трофей. З протилежного боку з’явився Фінарато, теж з арфою. На ньому був не плащ в кольорах Арафінвіонів, а проста зелена накидка без гербів і знаків.
— Я — за Макалауре! — виголосив Руссандол, — Інголемо — добрий співець, але йому далеко до мого Канафінве. І, зрештою, має ж хоч один син Феанаро вибороти першість… Сьогодні вдома і так буде гаряче — Морьо програв двобій на мечах, і кому — молодшому Нолофінвіону, Турко промахнувся по п’ятому кільцю, в той час, як Телеро вибув на шостому, а ти… Мовчу… Мовчу… Я вже не говорю про те, що Лауральдо розгромив мене вдрузки, і мені довелося рятуватись в Мандосі.
— Тоді я теж за твого брата, — засміявся Фіндекано, — а взагалі — вирішувати Вишнім…
Макалауре взяв акорд, другий… Запала тиша — Феанаріон був дійсно неперевершеним співцем. Хоча всі Ельдар обожнювали співи, і співали трохи не кожної вільної години, подібних до Макалауре було дуже мало, а радше — не було зовсім.
Всім Ельдар було відомо, що Айнур, або ж Валар, творили світ музикою. Пісня стала душею Арди, душею землі, котра була живою.