Пісні Валар мали силу вкладати душу в мертву матерію, тим самим оживляючи її. Ельдар, як втілені істоти, не мали такої змоги, однак їм було дано зоставляти відблиск своєї душі у власних виробах та піснях.
Макалауре мав особливий хист — його голос звучав одночасно в явному світі і в примарному світі оsanwe, проникаючи в найзагадковіші глибини духу. Дещо подібне було дано цілителькам-Ельдаріе, їхні наспіви допомагали fеа заживити рани hrоа. Але голос молодого Феанаріона не зціляв, а тривожив душу, змушуючи її бриніти в лад своїй пісні.
Юний Нолдо співав славу Валар-опікунам, перелічуючи заслуги кожного, і слухачі бачили в своїй уяві мистецькі витвори Ауле, квітнучі дерева Яванни, тварин, що горнулися до Несси, юну Вану у дівочім вінку, Ороме у силі і славі, яким він явився Квенді в Ендоре, відважного Тулкаса на чолі війська, ніжну цілительку Есте, яка схилилася над хворим, огорнених таємницею Феантурі… Манве та Варда, як творці та володарі світу, вдостоїлися найбільшої хвали і почестей, зрештою — цілком заслужених, і Макалауре закінчив славня, взявши останній акорд.
— О, ну як можна заспівати краще? — втішався Майтімо, — подивись, як радіють наші опікуни й охоронці світу… Догодити Вишнім не так просто, особливо — в мистецтві співу. Адже Айнур там, вгорі, чули голоси зірок… Фінарато не варто було взагалі виходити на ці змагання.
Інголемо тим часом холоднокровно налаштовував арфу. Фіндекано про себе почудувався його витримці,тоді згадав щось і мовив до Майтімо стиха:
— Твій брат оспівав заслуги усіх Валар — окрім одного… А цей один, здається, є вашим частим гостем…
— О, лиха сила! — мовив Руссандол докірливо, — ну як ти можеш навіть згадувати… Нам намагаються не оповідати про ті заслуги, але ж я на власні вуха чув від Великого Коваля, що саме Мелькор знищив Іллуїн та Ормал — величні Свічада Світла півночі і півдня. Якби не це, то Квенді Ендоре тішилися б зараз їхнім сяйвом. Я знаю, що ти маєш на увазі, але не думай, що князь Феанаро занадто довіряє Чорному Валі. Він спілкується з ним, що так, то так, але віри йому не йме. Як і твій татко, напевне…
Фіндекано згадав, як зо два кола світла тому прийшов додому від Арафінвіонів і побачив на галереї свого батька з цим немилим гостем. Мелькор крутив в руках якусь металеву заготовку, з поблажливим виглядом давав розумні поради. Потім юнакові почулося ім’я Феанаро, і він поспішно пройшов в дім, щоб його присутність не скидалася на підслухування. Князь Нолофінве опісля того, як провів гостя і порадника, довго сидів в саду на кріселку, і на обличчі його застиг вираз не страждання навіть — болісного нерозуміння. А вуй Феанаро, чомусь Фіндекано був певний у тому, напевне спалахував як скіпка від кожного слова Мелькора… Не йме віри… Ой, Майтімо, якби ж це було так…
Роздуми Нолофінвіона обірвав чистий срібний голос. Фінарато вийшов на змагання недарма — він домігся того самого, що й Макалауре. Срібний голос молодого Нолдо пронизував сутінки підсвідомості як промінь. Якщо, слухаючи Канафінве, Фіндекано уявляв собі золотий дзвін, від якого ширилося сяйво, то Фінарато наче тримав у руці срібного меча, готуючись до битви… ген там, за морем…
«Там за морем, — лився чистий голос юного Ельда, — там Арда спить у сутінках… Там співають у сяйві зірок наші родичі… Там чаїться зло в темних проваллях… Там мають прокинутись істоти, яким потрібна буде допомога тих Ельдар, які народилися й виросли у світлі Двох Дерев… Ми мусимо навчити їх краси та гармонії світу, бо для того нас було призначено від початку музики Часів. Ми не маємо права втішатися світлом, витрачаючи час на розваги… Ми — діти Арди, ми — втілене відчуття чарівливості світу… Невже ми покинемо слабших від себе на забавку тим, хто вміє лише руйнувати… Невже дозволимо їм відчути той страх, який відчули Пробуджені Квенді… Страх, що його несе погибель з багряними очима… Там за морем… Наша доля — там за морем…»
По рядах пробіг шемріт чи-то незадоволення, чи-то нерозуміння. Фіндекано і сам не все втямив зі срібного павутиння образів співця. Зрозумів він, лишень, що Інголемо все ще рветься в Ендоре, допомагати навіть не Квенді-Відмовникам, а якимось істотам, слабшим за Ельдар і тілом і духом, але розумним і однаково здатним як до творчості, так і до руйнування. Нолофінвіон поглянув туди, де сиділи Валар. Вони зберігали спокій. Обидва співці підвелися зі своїх місць і підійшли поближче.
Теплий вітерець пронісся над полем. На його легеньких крилах погойдувався шитий золотом білий шарф переможця. Шарф опустився на плечі Макалауре, і глядачі розпогодилися. Зрештою, так і мало бути.