Нолофінве ще трохи постояв мовчки, а тоді поволі вийняв ножа з піхов на поясі і швидким рухом розтяв картину навкіс.
Фіндекано не встиг йому завадити. Він намагався вдихнути, але не міг. Біль був жахливим — юнак не знав навіть, що болить у нього більше: тіло, чи душа.
— Завтра, — мовив князь, ховаючи зброю, — я йду на нараду до садиби мого батька. Ви, як старший син і спадкоємець, будете мене супроводжувати, маючи при собі меча та лука.
Нолофінве повернувся і рушив до дверей. Княжич зрозумів, що умовляння вуя Арафінве та Турондо лише розлютили татка, а він, Фіндекано, потрапив розгніваному князеві під гарячу руку. Боліти від цього не стало менше, але юнак, принаймні, спромігся на слово.
— Насмілюся нагадати вельможному батькові, - мовив він не менш офіційно, — що в кожному творінні наших рук живе частинка нас самих. Сьогодні якась частинка мене зникла без сліду. Це зле, але я це переживу. Однак, завтра я не візьму з собою до садиби свого вельможного діда навіть ножичка для чищення яблук. Якщо трапиться те, чого ви остерігаєтесь, я стану вам живим щитом, але не зведу ні на кого зброї. І ще… Досі я знав лише одну особу, котра нищила створене руками інших. Це Вала Мелькор… Йому буде до вподоби ваш сьогоднішній вчинок.
З хвилину вони дивилися одне на одного, і раптом Фіндекано побачив в сірих батькових очах вже знайомий вираз страждання, розгубленості і нерозуміння. Нібито його мудрий, виважений, спокійний татко весь час жив в якомусь сні і прокидався на кілька хвилин, щоб знову впасти в заціпеніння.
Нолофінве хотів щось сказати. Підняв руку — чи-то обійняти сина, чи-то відштовхнути. Потім повернувся і вийшов з майстерні, незручно зачепившись за завісу на дверях.
Фіндекано присів на кріселко. Воно було його роботи, всі меблі для майстерні юнак виробляв сам, відчуваючи від цього насолоду. Кріселко, що зберігало тепло його рук, нині співчувало господарю. В його м’яких обіймах хотілося заснути і не прокидатися. А потім отямитися в садах Ірмо, куди родичі приносили хворих від туги Ельдар, отямитися, коли оце все закінчиться. А може й не отямитися — пішла ж до Мандосу княгиня Міріель, мати Феанаро, зоставивши чоловіка й маленького сина плакати над її бездушним hrоа. Можливо, якби вона переборола тугу, вуй Феанаро був зовсім іншою особою…
— Але тоді б не було нас…, - пробурмотів Фіндекано, — нас, нащадків Індіс…
Він звівся на ноги і випростався… Судьба… Слабкість одної Ельде дала життя Аttea та Nelya Nosse. Що ж тоді може дати сила?
— Перемогу, — відповів він сам собі вголос, — або, принаймні, звитяжну загибель. І те, і інше до вподоби Судді.
Юнак зняв з мольберту понівечене полотно. Він знав, що не зможе його відтворити, ніколи не повторить цього м’якого світла, і дивного багряного відсвіту поза спинами обох друзів.
— Це повторити не в змозі, - мовив він, обережно скручуючи обидва уривки, — але я зроблю щось інше, і зроблю краще.
Уривки відправилися вглиб різьбленої скрині, куди Фіндекано складав ті свої праці, які вважав невдалими. Рятувати картину він не намагався — все одно буде видно слід удару. Ніж розтяв полотно навкіс, відділивши друзів одне від одного. Кому покажеш цю жертву суперечки поміж родами? Юнак не хотів, щоб його жаліли, і не хотів, щоб над ним насміхались.
Нолофінвіон взяв маленьку арфу, і почав награвати на ній мелодію, котра бриніла в його серці. Мелодія була спершу сумною, тоді задумливою, тоді раптом спалахнула, мов пожежа над містом. В неї вплівся голос молодого княжича… Фіндекано співав про холодний вітер, який кружляє над білим містом Нолдор, про вітер з Ендоре, який несе на крилах кров і попіл, про Синдар, воїнів сутінків, котрі змушені постійно тримати напоготові луки…
Пісня урвалася, бо юнак не хотів її закінчити тим, що вони, Ельдар Валінору, витрачають свій вік в усобицях та нерозумних сутичках поміж родами та народами… Він відклав арфу, не помітивши батька, котрий слухав сина, стоячи в дверях. Збурений духом Фіндекано не відчув його присутньости, а Нолофінве зник раніше, аніж син встиг його побачити.
Нараду у Великого Князя було призначено на час сяйва Лауреліни. Фіндекано вбрав свою найкращу білу сорочку, гаптовану мамою Анаріе в сріблясті квіти, темно-сині штани, таку ж куртку в срібні зірочки… Чепурився так, ніби в садибі Великого Князя Фінве мав відбутися звичаєвий баль з танцями, співами, та гарнесенькими дівчатами-Ельде, як Нолдіе, так і гостями з Валмару та Альквалонде.