«Якби тільки, — подумав юнак, дивлячись на лице старшого вуя, де затятість змагалася з розчаруванням, — цей наш правильний вихід не став відходом до палацу Судді… Князь Феанаро спіймав облизня, його гордощі вражено… Ще б пак — йшов на війну, а прийшов на нараду.»
— А, — протягнув Феанаро, вдивляючись в лице князя Нолофінве і просто таки пропікаючи його поглядом, — мій брат-напівкровка і тут випередив мене. Він першим прийшов на нараду, неправда ж? Хочеш мати й перше місце у батьковому серці, чи не так?
— Я виголосив промову і вже закінчив її, - холодно звернувся Нолофінве не до брата — до князя Фінве, і Фіндекано відчув гордість за свого крижаного татка. Витримати погляд Феанаро досі не міг ніхто. Татко витримав. І холоднокровно повернувся спиною до розлюченого брата, аби подати Великому Князеві писаний текст своєї доповіді.
Феанаро потягнув меча з піхов. Його брат навіть не обернувся, а з шанобою схилився перед Великим Князем, котрий одрухово взяв сувій з його руки. Фіндекано ковзнув з-за крісла на середину зали, ладний стати поміж братами живим щитом. З-за спини Феанаро виступив Майтімо, блідий, мов піна на морських хвилях. Випадково, чи ні, але він завадив князю Першого Дому кинутись вперед з оголеним мечем і проткнути чи-то груди Фіндекано, чи-то безборонну братову спину.
Нолофінве випростався, повернувся і рушив до виходу, кивнувши сину, аби той йшов за ним. Краєм ока Фіндекано побачив, як зі свого місця підхопився князь Арафінве, а його випередив Фінарато. Ці нащадки Індіс можливо і були мудрецями «не від цього світу», як-то про них пліткували в Тіріоні, але боягузами не були ні в якому разі.
У дворі аж роїлося від озброєних Ельдар в багряних накидках. Нолофінве рушив просто у натовп, і спокревені Першого Дому мимоволі розступилися перед ним. Фіндекано тримався трохи ззаду. Арафінве з сином марно намагалися наздогнати їх — воїни в багряних накидках одразу зімкнулися за спинами начільників Аttea Nossе.
На площі зібралося ще більше Нолдор, і — хвала Богам — не всі вони були в багряних плащах. Фіндекано був вражений до глибини серця — пройшовши крізь стрій озброєних воїнів Феанаро, він не пізнав жодного обличчя. Неначе Тіріон було взято на меч якимось незнаним ворогом. Він не розрізнив в багряному вихорі навіть Макалауре та інших синів Вогняного Духа. Але найстрашнішим було лице Руссандола, наче витесане з мармуру. Майтімо ще не затягнув цей багряний смерч, але протистояти йому було важко. Фіндекано, учень Ірмо, відчував, як душі Нолдор, творців та мислителів, нині відблискували лише одним — щастям, що вони є коліщатками страшного, але могутнього механізму.
— Вождь! — кричали Ельдар в багряному, — Вождь! Вождь!
Феанаро раптом опинився зовсім поруч. Вони були вже біля брами садиби Фінве, біля виходу на площу. Спокревені розступилися, утворюючи коло. Та що ж це…
— Сину, відійди, — тихо мовив Нолофінве, а коли Фіндекано вперто мотнув головою, повторив лагідно, — будь ласка, синку…
Феанаро вже обігнав брата і повернувся до нього лицем. Оголений меч так і зостався в його руці. Вістря торкнулося грудей Нолофінве. Фіндекано шарпнувся вперед, його схопили за руки…
— Знаєш, напівкровний брате, — сказав Феанаро з якимось страхітливо знайомим усміхом, — оце гостре лезо напевне є гострішим від твого зміїного язика. Зроби ще хоч одну спробу захопити місце в Тіріоні, належне мені по праву, та батькову любов — і мій клинок звільнить Нолдор від особи, котра прагне володарювати над рабами!
Нолофінве з хвилину роздивлявся клинок біля своїх грудей, тоді гидливим порухом руки відвів сяюче лезо і обминув брата, як неживу річ. Фіндекано мимоволі усміхнувся. Цієї миті він обожнював татка, він ладен був пробачити йому і знищене малювання, і навіть власну загибель… О, не тільки Перший Дім є втіленням гордості Ельдар — сьогодні крига виявилася сильнішою від вогню.
Його і досі тримали чиїсь руки, стрічки повилітали з кіс, і волосся заважало дивитись. Фіндекано трусонув головою і мовив неголосно:
— Відпустіть мене, Нолдор. Досить цього божевілля.
— Справді, досить, — почувся знайомий голос, — Облиш його, Охтароне, я наказую…
Накази воїни Першого Дому нині виконували без суперечок. Охтарон, Фіндекано згадав, що саме з ним бився на двобої котрийсь з братів Фінарато, відпустив свого полоненого, і те саме зробив ще один молодий Нолдо, як же його… а… Наренділь.
Нолофінвіон мовчки зібрав волосся у хвіст, зав’язав його єдиною стрічкою, яку йому вдалося віднайти поміж чорних пасем, і пішов за батьком, навіть не глянувши на свого визволителя.