— Він хотів подарувати це старшому Арафінвіону, — озвалася Нерданель, — але не встиг закінчити. У закоханих їхні лиця — Артафінде та Амаріе.
На столику для ювелірних робіт були розкидані недороблені прикраси. Зверху лежав срібний обруч для волосся, з одним, великим сапфіром посередині. Візерунок, що вився по обручу було теж покинуто на половині роботи.
— Мав бути дар тобі, - озвалася Нерданель, — але чи багато напрацюєш за військовою муштрою і постійними вартуваннями над отими каменями…
— Вуй Феанаро, — Фіндекано затнувся, — він… Він не кривдив його? Через мене?
— Бувало всякого, — зітхнула княгиня, — але ж мій муж як вогонь — швидко спалахує, швидко прогоряє. При сяйві Тельперіону він кричить на старшого сина, лає його покидьком і зрадником роду, а розгориться Лауреліна — називає своєю надією і утіхою. Тобі з князем Нолофінве важче, авжеж?
— О, крига обпалює…, - вимовив Фіндекано, — але я звик, і не ображаюся.
— Ось, Фіндекано, — жінка тримала в руці згорнутий трубкою і перев’язаний шнуром аркуш, — я не знаю, що тут. Він ткнув його мені до рук, коли поцілував востаннє, нахилившись з коня. Він єдиний з семи поцілував мене на прощання. Всі понеслися за Феанаро, навіть не махнувши рукою. Навіть Амбаруссар, найменшенькі. Він поцілував…
— О, пані Нерданель, — розгублено мовив Фіндекано, дивлячись, як сльози повзуть по обличчю незламної доньки Магтана, — будьте відважною… Вони повернуться…
— Я боюся, що вони ніколи не повернуться… колишніми, — тихо мовила Нерданель, — тими, якими були до оцього божевілля. Ти от — не змінився, Нолофінве це зачепило лише краєчком, а Арафінве та його роду не торкнулося зовсім… Феанаро… Сини… Але не будемо… Пробач, сину Нолофінве, я змушена покинути тебе…
Фіндекано вклонився господині і забрався з садиби так швидко, як це дозволяла пристойність. Юнак був певен, що ніхто ще не бачив і більш не побачить сліз на очах жони Феанаро. Перед ним вона трохи послабила панцир на душі, бо вважала його…
— Братом Майтімо, — пробурмотів Фіндекано, — восьмим сином…
Він добрів до берегів Іліну, сів на знайомому місці, біля похилої верби і розгорнув сувоя.
Це був малюнок, не записка. Малюнок, зроблений чорним олівцем і в поспіху. На ньому було зображено Квендо з Ендоре, явно бранця, бо руки його було прикуто до стіни ланцюгом. Довге, розмаяне волосся майже затуляло лице, але в усій постаті було стільки болю і незломлених ще гордощів, що Фіндекано здригнувся. А над прикутим нависала чорна крилата тінь…
Юнак довго роздивлявся малюнок. Знаючи свого оtorno, він одразу зрозумів мову малюнку. «Моя душа в полоні, - аж кричали різкі ламані лінії, - батько говорить, що Валар забороняють нам вільно творити, але я вже довгий час не тримав у руці ні різця, ні пензля… Нічого, окрім зброї. І ти, побратиме, знаєш, хто в цьому винен…»
— Авжеж, — пробурмотів Фіндекано, згадавши, що серед пліток про Чорного Валу була й така, що його втілення в Ендоре було крилатим.
Він довго сидів на березі, а коли вирушив додому, то заховав аркуш на грудях, під одежею.
Минали кола світла, і тиша панувала в Тіріоні. Забіяки з Другого та Третього Домів аж шкодували про відсутність суперників. Цілительки, котрі їздили на північ за травами оповідали, що опальний князь з синами та вірними вибудували собі цілу фортецю, названу Феанаро Форменос — Північною. Що військо Феанаро продовжує муштруватися, але Чорного Вали з ними нема. Опісля суду у Валмарі Мелькор зник з Ельдамару, бо Тулкас-воїн, котрий люто ненавидів колишнього володаря Утумно за гидоти, яких надивився в його фортеці в Ендоре, вимагав негайного покарання підбурювачу Ельдар і був навіть проти висилки Феанаро. Тулкас вважав його нездатним протистояти впливу Мелькора, і вказував на те, що Чорний переманив на свій бік навіть кільканадцять Маяр, котрі чули Музику Світу, а що вже говорити про Ельдар, які, незважаючи на мудрість між родом своїм, є все ж таки дітьми для опікунів-Валар.
Фіндекано, слухаючи це, думав, що Феанаро напевне якраз найбільше образили ці слова Великого Воїна. Простосердий Тулкас, Стихія Чесного Бою, вимовив вголос те, про що Валар чемно мовчали. Ельдар були для них мов діти, та власне — а чому тут дивуватись? І для чого ображатися на правду, як любив говорити князь Нолофінве.