Та малюнок Майтімо продовжував тривожити душу сина князя Аttea Nosse, і Фіндекано вирішив ще раз навідати княгиню Нерданель.
Княгиня прийняла його ласкаво, але — як чужого. Не як названого сина. Фіндекано зрозумів, що вона соромиться власних сліз, і тому не став затягувати гостювання.
— Я їду на північ, — мовив він, — на полювання. Можливо, буду неподалік Форменосу. Чи не бажаєте ви передати рідним листа, або дари?
— Власне, я так чомусь і думала, що тобі раптом захочеться пополювати на півночі Аману, — мовила повеселіла Нерданель і знову позирнула на нього отим до болю знайомим поглядом, — я передам для синів і Феанаро нові плащі… Ти зачекаєш?
Фіндекано кивнув. Він сидів на знайомій галереї, за знайомим столиком, дивився на втоптаний порожній двір і міркував, як йому пробратися до Форменосу. Чомусь він сумнівався, що вуй так просто запросить його погостювати.
— Все готово, — почув він голос Нерданелі, - ти приїхав верхи?
— Так, ясна пані…
— Мої дівчата нав’ючать сакви на твого коня. А ти ходи зі мною…
Фіндекано, сповнений цікавості, пройшов за княгинею до внутрішнього дворику садиби. Дворик цей був майстернею скульптора, не просто собі талановитого скульптора — великого майстра. Попід стінами стояли статуї з білого мармуру, в яких юнак пізнавав знайомих Ельдар… Ось Великий Князь Фінве схилився над тілом непорушної Міріель, і в його обличчі стільки ж болю, скільки спокою в обличчі тієї, котра вирушила до чертогів Судді, зоставивши мужу порожню оболонку… А ось троє хлопчаків — старший трохи зверхнім жестом обійняв за плечі молодшого, а малюка посадовив собі на згин ліктя другої руки…
— Троє Фінвіонів, — стиха мовила Нерданель.
Юнак тільки головою покрутив… Отже татко говорив правду — в їхньому дитинстві не було пітьми. Ну, можливо майже не було — в юному Куруфінве вже проглядався той дорослий непоступливий Нолдо, якого знав Фіндекано — але брати й не ворогували.
Ще одна статуя… Княгиня Індіс. Ніжна і вродлива діва — Ваніе…
— Я знала її з дитинства, — озвалася Нерданель, — як і її брата Інгве… Ми і досі спілкуємося, незважаючи на… на все це.
Фіндекано поволі йшов по колу… Ось Амбарусси, ще пухкенькі немовлята, один дрімає на моріжку, другий ловить метелика… Ось сам Феанаро, не такий як нині, закоханий юнак з розпущеним волоссям…
— Я блукала берегом моря, — сказала княгиня, — я любила мандрувати самотою, бо моє дитинство пройшло в городищах, а у лісах Ендоре на самоті блукали тільки ngauri… І там, на морському березі, я зустріла його… Ми були знайомі віддавна, навіть намагалися втекти разом в Середзем’я… Всі троє Фінвіонів, я… Ще дехто. Мене взяли як знавця urqui та ngauri — адже я навіть намагалася приручити дитинча urсо, яке випадково потрапило до рук наших воїнів…
- І вам вдалося? — спитав Фіндекано зацікавлено.
— О, ні, - всміхнулась Нерданель, — довелося вигнати його геть, коли ця істота стала надто небезпечна. Але я не про це… Я не красуня, моїм дитячим прізвиськом було — Руда Нерданель… Мене взяли в подорож тільки тому, що я запевняла, що знаю той берег. Ми туди так і не потрапили, і опісля того я довго не бачила Феанаро. А там, на морському березі він подивився на мене так, неначе побачив вперше, і мовив розгублено: «Я думав, що знаю всіх дів Тіріону, але вас не бачив ніколи. Хто ви?» І подивився отак, як на тій скульптурі.
— А хто цей великий майстер? — спитав Фіндекано шанобливо, — я маю на увазі творця цих дивовижних постатей з каменю?
— Це мої роботи, — просто сказала княгиня, — мої…
Юнак застиг посеред двору. Робота скульптора не те щоб була привілеєм чоловіків-Нолдор, але вимагала великої сили удару і точності різця. Тендітна пані Нерданель і тесаний мармур… Неймовірно…
— О, я ж дочка Магтана, — засміялася Нерданель, тішачись його зачудуванням, — я вмію навіть кувати мечі… А ось моя остання робота — дивись-но…
Княгиня зісмикнула біле покривало з скульптури посеред двору, і зачарований Фіндекано побачив… себе. Ну, так, обличчя, коси з вплетеними стрічками, лук за плечима. Поруч же стояв Руссандол, ледь схилившись до друга, і ніби щось оповідав — веселе і задерикувате. А він, Фіндекано, з усіх сил намагався не засміятись, тільки кутики вуст вже піднялися вгору.
— До мене дійшли чутки, — мовила Нерданель ледь винувато, — про певну картину, яка постраждала від батьківського гніву. Коли все це закінчиться, я подарую тобі цю роботу, як відшкодування.
— Я вдячний, — щиро вимовив юнак, — ви — неймовірні, ясна пані…