— А це, — княгиня вийняла з гаптованої торбинки якийсь круглий предмет, — відвезеш Руссандолу. Я зробила цю річ для нього — подібне я завжди роблю крадькома, бо Феанаро вважає, що дружина займається дурницями, негідними подруги Великого Митця.
Фіндекано обережно взяв до рук невеличку скляну кулю. В ній спочивала троянда. Червоно-чорна, невідомо з чого зроблена. Схожа на справжню навіть більше, ніж справжня квітка.
— Потруси нею, — мовила Нерданель.
Нолофінвіон струсонув кулю, і в ній раптово знялася біла завірюха…
— Це сніг, — прошепотіла княгиня, — тут його не буває, а там, за морем…
Білі сніжинки поволі осідали на пелюстки троянди… Фіндекано обережно заховав витвір в гаптовану торбинку, простягнену йому пані Нерданель, і подався з дворика геть, сповнений захоплення і суму.
На полювання він виїхав наступного ж кола світла. Не дбаючи про те, наскільки йому повірили родичі. Втім, князь Нолофінве останнім часом перестав непокоїтись синовим приятелюванням. Князю Другого Дому було шкода і брата, і батька, а головне — виходило так, ніби він, подаючи оту скаргу, з самого початку прорахував всі ходи на шляху до влади. Нолофінве відпустив сина без зайвих слів, і навіть сказав стиха:
— Зустрінеш там… випадково… свого приятеля, поговори з ним. Нехай якось спробує вплинути на Феанаро, щоб той полишив свої образи. Мені не потрібен трон Тіріону, повернеться батько Фінве, я знову займу своє місце біля нього. Своє друге місце… Потім повернеться й Куруфінве. Я дійсно не тримаю на нього зла. Хіба Феанаро винен, що вся таткова любов дісталася йому…
— Я цього не уявляю, — щиро мовив Фіндекано, — ви любите нас трьох однаково, а Арельде — як нас трьох… Такі дивні ревнощі… Вибачте…
— У вас — одна ненька, — коротко сказав Нолофінве, — забудемо, синку. Їдь, але будь обережним. Якби тебе не привітали стрілою зі стіни отого їхнього Форменосу.
Коня Фіндекано звали Тінде — Спалах. Хоча княжич і не захоплювався блуканням по лісі з луком та стрілами, і не мав свого місця у супроводі Ороме, однак привабив до себе одного з нащадків Нагара — коня Вали-мисливця. Ці тварини були напіврозумними і самі вибирали собі господаря. Тінде був вороним жеребцем, чорним, мов небо під зорями, за що Фіндекано жартома називав його Моретінде — Чорним Спалахом.
Звістку про мандрівку на північ Моретінде сприйняв не дуже прихильно. Напіврозумні і розумні тварини і птахи Валінору не терпіли Чорного Валу, а, за чутками, він чи-то переховувався в самому Форменосі, чи-то просто перебував десь поряд з фортецею Першого Дому. Однак нащадок Нагара і не суперечив. Оsanwe з ним нагадувало розмову з вередливим, але добрим малюком, але принаймні Фіндекано не відчував себе дорогою самотнім.
Північ Аману була майже незаселеною. Тут мешкали самотою мудреці з Ваніяр та Нолдіе-цілительки, котрі відточували свої знання трав, тут майже завжди було прохолодно, бо з Ендоре віяли холодні вітри, які приносили на крилах дивні запахи, а часом і дивне насіння незнаних в Амані рослин. Пагорби поросли вереском, поміж ними чаїлися лісисті долини, а світло дерев тут було завжди тьмяним, і в часи зміни кіл світла зоряне небо було майже таким, як в Ендоре.
Форменос Фіндекано побачив раптово. Він цілковито поклався на свого Моретінде, котрий відчував житло на відстані, і не помилився. Однак, побачити таке юнак не сподівався.
Він думав, що Феанаро з ближніми збудували собі невеличке тимчасове містечко, яке пишномовно назвали фортецею, адже дванадцять літ — це не такий уже й великий проміжок часу, навіть якщо це дванадцять валінорських літ. Час в блаженному Амані, як-то стверджували мудрі, плинув повільніше, ніж в Ендоре. Але все колись закінчується, хіба ні?
Та очам Фіндекано відкрилося небачене ним досі видовисько — на вершині пагорбу височенні стіни з сірого тесаного каменю, квадратні зубчаті сторожові вежі по краях, ще одна вежа зметнулася вгору всередині муру… І, на довершення всього — другий пояс стін внизу, перед ним повний води рів та підйомний міст перед брамою.
Скільки ж сил витратили Нолдор Першого Дому, аби побудувати це… страхіття. Фіндекано навіть думати про це боявся. Від кого Феанаро відгородився стіною? Від Валар та Маяр, які рознесли на друзки Утумно, а там, за чутками, були не просто собі стіни, а якийсь особливий витвір Мелькора?… Від самого Мелькора? Але ж хіба Чорний Вала не приятелює з Феанаро? До того ж Фіндекано сумнівався, що Мелькора стримають брама і два пояси стін… Від інших Ельдар? Але ж ніхто не збирався посягати на прихисток Вогняного Духа… Тоді — навіщо? Для чого? Невже права пані Нерданель, і Феанаро муштрує своїх воїнів для походу в Ендоре… Там їм дійсно знадобляться такі фортеці… Рови і мури… Однак, як же потрапити туди?