— Ми не наказували тобі, князю Феанаро, — знову заговорила Елентарі, - але ми бажаємо примирення між Нолдор. Тут твої брати, з якими ти маєш жити у мирі та згоді. Принаймні — вони цього бажають від серця.
Фіндекано побачив, як до трону, де сиділо подружжя Валар, йде князь Нолофінве, а трохи позаду нього — князь Арафінве. Князь Другого Дому вклонився божественній парі і мовив виразно:
— Я вже пообіцяв примиритись з братом і не міняю свого слова. Я пробачив тобі, Куруфінве, те, що ти загрожував мені зброєю, і не триматиму на тебе зла.
З цими словами Нолофінве простягнув руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, опісля миттєвого вагання, таки стиснув долоню брата, і на його обличчі з’явилася подоба усміху. Більше того, Фіндекано побачив, що його вуй має трохи присоромлений вигляд — майже такий, як Майтімо останнього дня перед їхньою розлукою.
— Я твій напівбрат, — ледь всміхнувся Нолофінве, — але я хочу стати тобі рідним по духу. Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити — ти старший, веди — я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!
— Я почув тебе, — озвався Феанаро ледь чутно, і в голосі його промайнула тінь ніжності, що збереглася від дитячих літ, — хай станеться так…
Фіндекано на все життя запам’ятав цю сцену… Володарі Арди на пишному троні, перед ними — двоє братів, усміхнені, майже щасливі… Арафінве трохи збоку, третій, завжди третій і ніби зайвий, але сповнений погідного спокою. Змішане світло Лауреліни та Тельперіону огортає своїм сяйвом спорожнілий Валмар біля підніжжя Танікветілю, осяває гору ясним сріблясто-золотим сяйвом… Палац Манве виблискує мармуром, святково вбраний натовп, десь лунає спів… Остання хвилина спокою для Нолдор… Останній зблиск дерев…
Темрява впала на Валінор…
Ельдар, пробуджені під світлом зір, та їхні нащадки, прекрасно бачать у темряві. Вони не знають страху перед тьмою, бо їхні очі, пристосовані для життя у сутінках, розріжняють в темряві кольори і, власне кажучи, не потребують світла. Але ця Тьма не була темрявою вічної ночі при блиску зірок. Вона була живою і злобною істотою… І вона була голодна…
Десь у натовпі скрикнула дівчина, заплакала дитина… І тут Фіндекано побачив, як зметнулись до чорного провалля неба сяючі стовпи світла… Почув, як гуком велетенського рогу Валароми збирав своїх мисливців-Маяр Ороме, скоряючись волі буревію, і ім’я буревію було — Манве Сулімо. Як зоряний вузький, мов лезо, промінь, що звався Вардою Елентарі, ковзав гірськими схилами, щось вишукуючи… І знайшов, і спалахнув яскравіше, а поруч закрутився смерч, вказуючи напрям Ороме, який уже осідлав Нагара, його Маяр, та Тулкасу, чий меч палав багряним вогнем… Задвигтіла земля під копитами коней, які несли на собі істот, зовсім не схожих на Ельдар, та, власне, і коні ті вже не були конями… Не землею — повітрям мчали вони, і зблиск підків на хвилю вихоплював з темряви лиця заціпенілих Нолдор та Ваніяр. І грізний рев Валароми лунав над землею Валінору, а в чорному небі не було видно навіть зірок.
Ірмо зник тоді, коли запала темрява. Фіндекано намагався розшукати поглядом рідних, але його нічний зір чомусь не діяв в цій незвичній тьмі. Все далі й далі ревіла Валарома, і раптом замовкла, неначе захлинувшись, і тиша, що настала по тому, була страшнішою за темряву.
— Фіндекано, — голос брата Турондо був хрипким і напруженим, — Фіндекано, це ти?
— Я, брате…
— Що сталося?
— Не знаю… Біда…
— Ти не бачив Еленве з малою? Я тільки відійшов взяти для них напою на терасі палацу…
— Ні, брате… Але не хвилюйся — ніхто не постраждав…
— Можу посперечатися, що все це — жарти Чорного Вали, — мовив чийсь незнайомий голос зовсім поруч, — чи ви чули, Нолдор, що присутній тут князь Феанаро прогнав його з Форменосу, неподобно висваривши?
— Якщо він це зробив, — ще хтось, — то мусить мати від Валар ще й винагороду. Не розумію, як можна було взагалі дозволити цій особі вільно ходити Валінором…
— Але що трапилося? Що?
— Дерева… Лауреліна та Тельперіон…
— Дерева… То він — дерева?!
— Невідомо… Почекаємо…
Поволі на чорному небі з’являлися зорі… Їхнє світло заспокоїло розтривожених Ельдар. Ота дивна жахлива Тьма промайнула, і вони могли спокійно обдивитися довкола, знайти загублених у веремії близьких і трохи отямитись від переляку.
Нолофінве зібрав довкола себе рідних, а юнаки зі спокревених оточили їх колом, як варта. Феанаро стояв поруч з братом, і його рука мимоволі лягла на плече молодшого Фінвіона, ніби говорячи — не бійся, я з тобою. Тієї миті Фіндекано від усього серця повірив у мир поміж родами.