— Зупиніться! — крикнув він, — задля нашого батька Фінве! Ви зібралися пролити братню кров біля брами його дому! Нолофінве, та будь же поміркованішим, не можна звати божевільцем того, хто нетямиться від горя! Феанаро, князь Фінве був і нашим батьком, але ти постраждав подвійно, втративши і батька, і справу всього життя свого. Та це не дає тобі права йти на брата збройно, і підіймати Нолдор на повстання. Як ми можемо покинути Тіріон, ми, котрі тут народились і виросли? Аман є нашою вітчизною, а не незнане Ендоре! Я певен, жоден з княжичів Другого та Третього Домів не бажає мандрувати на безвість!
Феанаро тим часом трохи заспокоївся, і поклав руку на плече Арафінве.
— Найменшенький, — сказав лагідно, — ти завжди був миротворцем. За що я тебе і люблю. Не хвилюйся, я не зачеплю твого брата, у якого серце давно замінилося на крижинку. А от щодо княжичів ти трохи помиляєшся, братику… Ніхто з них, говориш? Фіндекано Нолофінвіоне, ти ще не забув, як орли розшукували вас по всій протоці? І ти не хочеш в Середзем’я? А ти, другий сину Нолофінве, що так люто дивишся на мене, хіба ти не бажаєш випробувати свого меча? А ось ти, провидцю Фінарато, чи не ти мріяв виховувати отих метеликів-firi? Я не забув твою пісню! А двоє твоїх братів, я знаю від Тієлкормо, що вони просто таки прагнуть побувати за морем. Здається з усіх вас не бажає нікуди йти лише княжич Артаресто.
— Я дійсно хочу залишитись в Тіріоні, - неголосно мовив другий син Арафінве, — і не бажаю ніяких воєн. Однак, якщо Фінарато вирішить іти…
— Отже, всі, - підсумував Феанаро, — чи майже всі… Принаймні, я не почув ні від кого слова «ні». Навіть Артаресто, котрий боїться всього на світі, говорить, що піде за старшим братом. Більше того, я певен, що обидві мої прекрасні племінниці теж вирушать з Тіріону. Чи не так, Артаніс? Нема чого дивитися на мене з холодною зневагою — ти теж хочеш мати своє князівство, Нервен… Володарювати на розлогих просторах Ендоре… Бути повелителькою, чиє слово є законом! Арельде, я думаю, ти не відстанеш від приятельки… Я закликав вас в дорогу, Нолдор, радьтесь, думайте — і наважуйтесь!
Ельдар заговорили всі разом, кожний переконував приятелів в тому, в чому був упевнений сам. Нолофінве зібрав біля себе рідних Другого та Третього Дому. Князь обдивився синів, небожів, пониклого Арафінве і сказав неголосно:
— Всі чули промову Феанаро… Ви що, і правда бажаєте покинути Валінор?
— О, я бажаю, любий вую! — мовила Артаніс палко, — ви знаєте, що я не терплю вуя Феанаро, а серед моїх родичів ви найбільше любі моєму серцю! Але я хочу туди, де під зорями очікують на нас розлогі простори! Eleni rilma! Зорі сяють у наших серцях!
— Хіба тобі нині не досить зоряного світла, доню? — сумно спитав князь Арафінве.
— Мені здається, — відповіла дівчина, — що разом з деревами помер Валінор. Ні, я не докоряю Богам, здолати Чорного Валу вельми не просто. Але одна пані з Пробуджених якось оповіла мені про зграю диких бджіл, які спричинилися до смерти ngauro…
— Я з тобою, мила подруго! — вигукнула Арельде.
— Мій старший сину, — мовив Нолофінве, — невже й у тебе збереглося ще оте дитяче бажання побувати за морем?
— Мій батьку і князю, — спромігся на слово Фіндекано, — вже давно я маю еpesse Астальдо, але мені соромно відгукуватися на нього, бо я нічим не довів своєї відваги! О, не тільки про розлогі землі Ендоре мрію я, але й про звитяжні битви… Я хочу заслужити своє наймення, б’ючись проти лихої сили, яка колись знівечила Арду, а нині спотворила й Валінор. Нехай Боги знову запалять нам світло, але ж чи не встидно буде Ельдар дивитися одне на одного, і на опікунів своїх, якщо ми нічого не зробимо для покарання Морінготто? Я прагну жити в Оновленій Арді, Арді без Зла…
— Фіндекано правий! — озвався Айканаро, і Ангарато схвально похитав головою, — ми мусимо вирушити на війну! Я говорю, звісно, про тих, хто бажає подвигів і слави — про молодих Ельдар. Старші нехай зостаються в Тіріоні і очікують від нас звісток.
— Або очікують вас з Мандосу, — мовив Артаресто докірливо, — зупиніться браття мої! Фінарато, скажи що небудь, ти ж бо ніколи не любив оті вояцькі забави…
— Моя судьба ген там за морем, — відповів провидець стиха, — якщо Нолдор вирішать вирушати, я піду з ними, милий брате.
— Я, власне, — заговорив Туракано, — не дуже то й бажаю цього походу, хоча б тому, що не зможу покинути тут Еленве з донькою. Моя жона вирушить зі мною, наражаючи на небезпеку себе і дитя. Але я згоден з Фінарато — не можна суперечити судьбі…
— А я просто таки мрію про цей похід! — засміявся Аракано, — я так ображався тоді на нашого Астальдо за те, що він не взяв мене з собою у їхню з Майтімо виправу!