— Нолофінве! — сказав Арафінве розгублено, — та скажи ж що небудь! Зрештою — заборони їм!
— О, наші діти вже є дорослими, милий брате, — стиха озвався князь Аttea Nosse, — хоча і дуже юними, авжеж… Можливо, це не зовсім згідно моєї волі, але я не покину свій рід на поталу своєму шаленому… напівбрату. Мій старший син бажає подвигів і слави — хіба я можу стати йому на заваді… Мої сини прагнуть виконати своє призначення — у мене теж є призначення: не дати їм загинути передчасно. Я вирушу з ними, і оберігатиму, наскільки буду в змозі…
Арафінве приречено зітхнув:
— Я теж не покину своїх дітей… Але Боги мої… Фінарато, ти ж розумна особа, а не мечник, яких забагато розвелося в Тіріоні… Умов зостатися хоча б Артаресто — ну, який з нього воїн?
Артаресто вперто стис вуста. Він був золотоволосим вродливцем, таким же, як троє його братів, однак в глибині блакитних очей юного Нолдо зачаївся давній жах, пробуджений поглядом Мелькора. Від того лице Артаресто часом здавалося навіть негарним. Та зараз його очі горіли гарячковим похмурим вогнем.
— Я боюся, — сказав він, — я боюся замкнених приміщень і зоряного неба… Я боюся світла і тьми… Страх… Він пожирає моє fea, і я живу лише завдяки тому, що поруч зі мною завжди є хтось з рідних. Я не хочу воювати, я не бажаю ризикувати, але я розумію одне — я не зможу зостатись тут сам. І, можливо, там за морем, я побачу свій жах у яві, і переможу його, або поляжу… Тату, прошу тебе, не спиняй нас!
Феанаро тим часом підвів руку, закликаючи до тиші.
— Що вирішили, Нолдор? — спитав він, — скажіть своє слово!
— Рушення! — крикнув хтось, і світло смолоскипів заметалося по стінам Міндону, — Рушення, Ельдар! Рушення!
— Веди нас, Феанаро! — закричали Нолдор з Мinya Nosse.
— Вождь! — розляглося над майданом, — Вождь!
— Слава завжди з хоробрими!
— Слава вождю! Слава!
— Тож збираймося! — вигукнув Феанаро, — за колишні два кола світла виступаємо! У всіх є вдома прилади для виміру часу?
- Є!
— Тож пильнуйте їх, Нолдор, і приєднуйтесь до походу!
Садиба Нолофінве, опісля повернення туди князя з родиною, нагадувала розтривожений мурашник. Одразу помарніла лицем Анайре марно намагалася зібрати в дорогу дітей та чоловіка, але у княгині все падало з рук.
— Мамо, — умовляла Арельде, — рушаймо з нами! Як же ви будете жити самотою… Дивіться, навіть Еленве іде за Турондо!
— Я не зможу, — прошепотіла княгиня, — не страх тримає мене тут — але слабкість hrоа. Довга дорога пішки, переправа через море… Я цього не перетриваю. Але ж донечко… Зостанься хоч ти на втіху матері!
До двору швидко увійшла вбрана по-чоловічому усміхнена Нолде, схожа з обличчя на Нолофінве, але без тої крижаної суворості, що скувала риси князя Другого Дому.
— Рушаємо? — спитала вона, сміючись, — О, а це що за солона вода, подруго Анайре! Подивись, я вже зібралася, і готова до бою!
— Вуйна Іріме! — радісно мовила Арельде, — мамо, подивіться! Навіть татова сестра іде з нами!
— О, так, — засміялася Іріме, — я просто не маю бажання переселятися до Валмару, а саме цього бажає матуся Індіс та мої сестри. Уявіть собі — вічність співати в хорі! Ні, я люблю Маяр, і шаную Валар, але ж — вічність! Я стільки не витримаю!
— О, Лалвенде — мовила Анайре докірливо, — не можна насміхатися над Вишніми, і… і як ти взагалі можеш сміятися опісля того, що сталося?
Іріме, здавна прозвана Лалвенде, споважніла.
— Люба подруго, — мовила вона, — я любила свого батька Фінве може і більше за його синів. Брати Фінвіони дуже рано вийшли з батькового дому і почали вести своє життя. Фіндіс та Фаніель були ближчими до матері… А я… Я завжди була татовою донькою. Я слухала, як промовляв Феанаро і чула лише одне — Сильмарили. З сина Міріель гарний винахідник та майстер, але поганий князь для Нолдор. Я, Іріме, донька Великого Князя Фінве, рушаю мстити за батькову смерть, і нікому мене не спинити! Та коритися я буду лише моєму брату Нолофінве, який тільки і здатний очолити рушення. До речі, так говорить більшість Ельдар Тіріону.
Фіндекано, котрий поспішно, але методично збирався, прислухався до цих розмов краєм вуха. Його вразило, що ненька не йде з ними — княгиня зоставалася сама в спорожнілій садибі. Жаль торкнувся серця юнака, але він потішав себе тим, що мине час, і вони зроблять Середзем’я безпечним, та заберуть туди, в Оновлену Арду, всіх позосталих.