— О Мая-оповіснику, скажи Манве Сулімо, правителю Арди, що Феанаро, якщо і не здолає Морінготто, то, принаймні не зволікатиме з нападом і не литиме даремних сліз. Всевишній вклав в мене душу палкішу, ніж уявляють Боги! Зрештою я задам Морінготто такої рани, що навіть завсідники Кола Судьби здивуються і вирушать на битву, розпочату мною.
Еонве відступився. Він зі здивуванням дивився на Феанаро — тендітного Ельда, який кинув виклик найбільшому злу знаного світу. Великий Митець Нолдор не перебільшував, він насправді збирався битися з Богом.
І оповісник Манве, Напівбог, який приймав участь у Війні Стихій і знав всю силу і потугу Мелькора, вклонився Вогняному Духу Ельдар так, як вклоняються приреченим, і щез у спалаху світла.
Ельдар під проводом Феанаро рушили вниз з пагорба Туни. Багато хто озирався на покинутий Тіріон, і сум застилав очі учасників походу. Та бажання подвигів і слави було сильнішим. Воно, це бажання, дало змогу зоставити біля брами Тіріону тих, хто не міг, або не хотів вирушати.
Фіндекано довів свою заплакану неньку до того місця, де вже стояли Нерданель та Еарвен. Княгиня Першого Дому, чий дух, здавалося, було викуто зі сталі, охопила руками Майтімо, який зупинився біля матері, віддавши стяг братам. Вона пестила його обличчя, і голосила так, як голосять по милих серцю загиблих.
— Сину мій, — промовляла Нерданель, — дитя моє… Первістку мій, найдорожчий мій… Та скільки ж мені на вас чекати… Та звідки ж мені вас виглядати… Там не ненька вам чесатиме волосся, а холодні вітри… Там не зорі вам блищатимуть, а гострі мечі… Там лісами гуляє смерть, а гори дихають злом… Та залиште ж мені хоч би найменшеньких… Хоч би одного синочка залиште мені…
— О, мамо, — ласкаво говорив Руссандол, — не хвилюйтесь за нас… Я дивитимуся за Амбаруссар… З нами буде все гаразд — ось побачите. Онде поруч обидві вуйни, і жодна з них не голосить, мов за померлими…
— Це тому, сину Феанаро, що у нас вже немає сили голосити, — прошепотіла Еарвен, — ідіть швидше… Веди братів, дай нам виплакатися на самотині.
Фіндекано зоставив княгиню Анайре наодинці з батьком, щоб вони мали змогу попрощатися, і прожогом кинувся вниз по дорозі. Він розумів, що, якщо заголосить і його ненька, то він просто нікуди не піде — не зможе її покинути. Майтімо вже не пішов в голову своєї колони, де маяла на вітрі корогва Першого Дому, а взяв побратима за руку і тримався поруч.
— Як тяжко, — вимовив він врешті, - я не думав, що це так тяжко…
— Руссандоле, — сказав Нолофінвіон стиха, — я чув твою присягу, і я не знаю, чи можу звати тебе братом…
— О, ні… - сказав Майтімо, — Обітниця є Обітницею, а братство братством. Ти ж не ховатимеш від мене Сильмарили, навіть якщо вони й потраплять тобі до рук… Не муч мене, оtorno, бо я зараз і сам почну голосити. Ненька залишається тому, що її батько Магтан пообіцяв її проклясти, в разі, якщо вона піде проти волі Валар, а татко… А татко мовив, що вони давно чужі одне одному… І не залишив їй навіть близнят, які дійсно занадто юні для такого походу.
— То твій батько не захотів, щоб пані Нерданель йшла з вами?
— Не захотів, — мотнув Майтімо своєю рудою гривою, — і це зле… З нами їй було б спокійніше, а небезпек вона не боїться. Мама найбільше переживає за лисенят — їй при їхньому народженні примарилось, що один з них загине юним, і коли її спитали, чи дасть вона двійнятам аmilesse, вона дала їм його — але одне на двох… — Амбаруссар. Я і досі їх так зву. А батькові набридло звати малих Пітьяфінве й Телуфінве, бо офіційними іменами в нашій родині не називали нікого. Ненька ж тоді ходила по садибі, наче втратила щось, і на нове запитання про аmilesse відповіла з серцем: «Одного з них зватимуть Умбарто, а якого — визначить час».
— Умбарто… — пробурмотів Фіндекано, — приречений… Бідолашні лисенята…
— Вона відчула… — криво всміхнувся Руссандол, — татко, однак, зробив вигляд, що не зрозумів, і з того часу звав Пітьяфінве Амбарто, а Телуфінве — Амбаруссо. Один, мовляв, просто Рудий, другий — Високий Рудий. Начебто мало в родині одного високого рудого Нолдо, себто мене.
- Їм дійсно треба було залишитись, — сказав Нолофінвіон з серцем, — князь Феанаро…
— Не будемо… — спинив його Майтімо, — я весь час буду з братами, і вирву їх з пащі судьби… Я піду до своїх, побратиме, але ми ще побачимось, неправда ж? Ти не тримаєш на мене серця? Ну як я міг не присягнути, коли весь мій рід оголив мечі, виголошуючи Обітницю?
— Пам’ятаєш оті змагання, на яких Макалауре переспівав Фінарато? — спитав Фіндекано сумно, — тоді Валіе Вайра мовила тобі — «ніколи не присягай».