— Дарувала… Дарувала дар, назад не прохала…
Але ж це тільки яблучко…
Моя панно, це лише яблучко…
А я вірив, що ти покохала…
— Ось доберемося на той бік, — мріє під пісню Мірімон, — а там панни-Синдаріе. Волосся їхнє сяє в світлі зір…
— А там лава urqui — лучників, — пирхає Алмареа, — і ти вже вітаєш Суддю Намо, не встигнувши навіть привітатися з панною.
— О, ти хочеш моєї погибелі, щоб всі діви Ендоре дивилися тільки на тебе!
— Ні, спершу ми одружимо cano. Наш cano красень писаний — сині очі, чорні брови. Ось на кого дивитимуться діви Ендоре!
— Тож тримаймося, Нолдор, щоб Феанаріони не переманили наших панночок!
— Особливо Туркафінве — ото вже облесник!
— Нолдор, я бачив на власні очі, як Турко підпалив собі волосся смолоскипом. Тепер його покохає лише панна з urqui.
— Ото буде пара — він добрий, і вона гарна…
Сміх, хрипкий сміх з заледенілих вуст. Розумник Алмареа… Смійся сам, сміши Ельдар. Ми дійдемо. Ми мусимо дійти.
Фіндекано зупиняється, і показує Алмареа рукою — проходьте. Він мусить подивитися, що там ззаду. Якщо передні бадьоряться над силу, то там далі — мовчать. Мовчати не можна, той, хто занадто заглиблюється в себе, наступного разу не підніметься з-під снігу.
— Нолдор, не мовчати! Говорити…
— Не маю сили…, - шепоче один з лучників. Він хилитається від утоми, але лук при ньому, і тул зі стрілами, і меч… І круглий щит зі срібними зорями висить за спиною… І кольчуга згорнена в наплічнику, тонесенька кольчуга, витвір зброярів-Ельдар, яка, однак, може витримати удар і стріли, і меча, і списа.
У воїна гарне ім’я — Синьагіл, Вечірня Зоря. Фіндекано знає імена всіх своїх лучників, хоча багатьох з них бачив лише на святах, і спілкувався з ними дуже зрідка.
— Добру зброю маєш, Синьагіле. Сам робив?
— Сам, cano… Звісно, сам…
— Говори зі мною, воїне.
— Про що, cano?
— Говори… Про те, як дійдемо.
— Якщо дійдемо…
— Мусимо дійти. Ми побачимо зелені луги у світлі зір, і духмяні квіти ночі відкриються нам назустріч. Ми впадемо в ці духмяні трави, ми торкнемося вустами джерельної води…
— Нині у мене лише сніг на вустах, cano… Але ви так добре сказали… Я вже бачу ці квіти…
— Не спати! — Фіндекано штурхає лучника у плече, той хилитається, але випростується.
— Я йду, cano… Я йтиму, доки мій дух рухатиме моїм тілом…
— Дивись, Синьагіле! Я зараз повернусь, і хай тільки ти надумаєш відпочити…
Синьагіл посміхається винувато. Фіндекано відмічає собі — за цим Ельда потрібно стежити, він на грані…
Ось врешті його загін весь попереду. З хуртовини виринають постаті — чоловіча та жіноча.
Туракано крокує твердо, тримаючи жону під руку. Малу Ітарільде вони несуть по черзі. Еленве не єдина жінка, котра іде з воїнами, але напевне єдина, яка не розлучається з донькою. Дітей садовлять на коней, примощують на волокуші з шатрової тканини. За ними стежать цілительки, даючи змогу матерям відпочити. Еленве не відходить від чоловіка, і не відпускає від себе дитя. Ніжна білява Ваніе, проклята Богами разом з Нолдор…
— Вітаю, брате, — мовить Фіндекано.
Туракано посміхається йому. Середній Нолофінвіон є суворішим за старшого, і більш запальним, однак нині він полагіднішав — задля Еленве.
— Скільки у тебе не прокинулось сьогодні? — питає Фіндекано стиха.
— Двоє, - так само стиха відповідає Туракано, — всього лише двоє.
— Шлях їхній на Захід хай буде прямим… Мої йдуть усі…
— Хвала Богам, хоч вони і прокляли нас.
— Незабаром потрібно буде змінити Фінарато та його Ельдар…
— Атож… Старший брате, прошу тебе, умов цю вперту nisse повернутись до обозу…
— Нізащо, — голос Еленве з-під каптура плаща є втомленим, але бадьорим, — я витримую швидкість. Ми з Ітарільде гарні воїни, старший cano. Нам би ще стріли та лук…
Фіндекано знизує плечима і вимовно дивиться на брата. Дійсно, діви та жони легше переносять дорогу. З ніжних квітів Валінору жодна ще не втратила hrоа, окрім тих шістьох, котрі щезли разом зі своїми близькими в льодовій тріщині. Жони мовчки підіймаються з заметів, виходять із шатер, жони несуть дітей, бо їхні кохані несуть зброю, жони наділяють замерзлих вояків шматочками дорожнього хліба з наплічників… Жони не сварять Феанаро та його Ельдар, не клянуть, не насміхаються. Жонам не снились геройські подвиги, окрім хіба що Артаніс з Арельде та ще кількох nerwen, вони просто йдуть за тими, без кого не мислять вічності.