Каптур на голову, руки під пахви, щоб втримати тепло… Плащ огортає, гріє, але вже не так, як в перші дні… Невже кляте Гелькараске виморозило з одягу любов тих, хто виткав його для милих серцю…
Холодно, так холодно… Навіть камені тут дихають холодом і болем…
Камені… які камені… Камені підземної темниці… Скуті руки десь над головою… Їх уже не відчуваєш…
«Все опираєшся, Нолдо?»
У того, хто стоїть навпроти, вродливе застигле лице. Лице мерця, якого підвели з домовини.
«Я ж попереджав тебе, що за опір буде покарання… Для чого ти задушив ланцюгом охоронця? Чим тобі завадив бідолашний urko? Вони не тварини, вони теж мають дружин, і діточок, яких ти позбавив годувальника…»
Мовчати… Тільки мовчати… Мовчанка дратує цю особу найбільше… На істоту навпроти не діють ні насмішки, ні прокльони. А ось від його мовчанки красень з труп’ячим лицем аж звіріє….
«Я приніс тобі погану звістку, Нельяфінве Феанаріон…»
Нельяфінве… Це сон… У цьому сні він, Фіндекано, чомусь є Майтімо… Закутим у кайдани, обстриженим, зраненим…
— Твої брати відмовились укласти угоду. А отже прирекли тебе на тортури і повільне вмирання… Повільне — чуєш, Нолдо? У нас попереду вічність.
«Брати… Відмовились… А що вони могли? Обітниця… Мої малі давали Обітницю, і полум’я смолоскипів танцювало на їхніх клинках, і батько промовляв так, що сім сердець билися, мов одне серце… Немає батька, я тут, в кайданах, вони зосталися самі… Макалауре… Золотий голос нашого роду… Забудь мене, бережи менших… Макалауре…»
— Хіба що ти погодишся на пропозицію Повелителя… Це ж треба! Повелитель, сильнішого за якого нема й не буде у Всесвіті, пропонує щось комашці… Хробакові! Пропонує, замість наступити на хробака ногою! Подивись нині на себе, Нолдо, огидний і смердючий напівмрець… Тобі пропонують волю, владу, силу, а ти волієш гнити тут? Ти міг би стати дійсно Великим Князем, порухом руки кидати військо в битву, а воїни б ревіли «Вождь! Вождь!» Ти міг би мати скільки завгодно срібноволосих дівок-Синдаріе… Ти міг би…
«Втілене зло, що ти знаєш про кохання в серці кожного Ельда… Що ти знаєш про те, як ми носимо цей цвіт у грудях, носимо нерозквітлим, як пуп’янок, аж доки не побачимо ту, єдину, задля якої пуп’янок бризне квітом… Ти пропонуєш мені жон для втіхи hrоа, для насильства і ґвалту, а не знаєш того, що жоден Ельда не ділить любов на тіло і душу. Владою і силою нас ще можна звабити, авжеж, але не полонянками-Синдаріе. Ти, і твій Морінготто впевнені, що знаєте нас… Але і ми знаємо вас, встигли дізнатись… Там, у Валінорі, мій батько ще міг помилятись. Тут я не помилюсь…»
— Аби ти знав, рудий Нолдо, як мене втомлює оця твоя усмішечка у відповідь на незаслужено добре ставлення. Гей, хто там? Ирхак? Займися цим… Він придушив твого брата, здається… Я знаю, тобі це байдуже, ти б і сам його придушив, але ти вважаєш, що гостровухий посягнув на твої права, чи не так? Спершу батіг, тоді розпечене залізо… Тільки не нівечити до краю, дурню волохатий… Нехай його тіло опісля затягне рани, і ми почнемо спочатку. У нас попереду вічність, Нельяфінве Феанаріон…
— Вставай, молодий cano… Вставай, бо привітаєшся з Суддею!
Хто це говорить? Жіночий голос… Звідки б тут взялася жінка?
Його трусять мов деревце, тоді удар в лице збиває каптур з його голови. Очі Фіндекано спалахують синім вогнем, він шарпається, намагаючись видертись з чиїхось цупких обіймів.
— О, краще, так краще, — знайомий голос, — добре, молодий cano… Так дивись на ворога!
Лаурендіе стоїть перед ним. А тримає його напевне її meldo, воїн зо списом. Таурохтар.
— Тебе не могли пробудити твої лучники, — говорить вона протягло, — твій брат, той, що втратив жону, і то встав сам… Негоже, Астальдо Нолофінвіон… Ти — cano, ти мусиш дбати про своїх Ельдар. Твій брат іде, мов тіло без душі, тож ти маєш опікуватися і його загоном. Допоможи Туракано, він-то не засне смертним сном, доки з ним дитина, а от про справи військові може забути. І май на увазі, нині ваша черга торувати шлях.
Фіндекано злизує кров з розпухлих вуст і мовить ледве чутно:
— Тільки бити мене більше не треба, пані Лаурендіе. У вас рука важча, ніж у воїна.
— Я навмисне зробила це сама, аби ти не штурхонув когось у відповідь, — спокійнісінько відповідає цілителька, — ти ж Ельда, молодий cano, ти не вдариш nisse навіть напівпритомним. І ти маєш бути мені вдячним — твої підлеглі вже голосили над тобою. Особливо один хлопчик, весь обвішаний зброєю, як його… Синьагіл… Я спершу прогнала їх геть, і тільки потім привела тебе до тями. Так що гонору ти не втратив. Іди до свого загону.