В музику вплелася тут таки складена пісня, в якій прославлявся Аракано Нолофінвіон, відважний воїн-Нолдо, і після того, як відзвучав останній акорд, і промовлено було останнє слово, Фіндекано стало трохи легше на душі.
Він перевірив варту, обійшов стоянку і приліг біля вогнища, загорнувшись в плащ. Лучники, користуючись дозволом, тихо гомоніли, намагаючись не тривожити воєводу. Розмовляли про поранених з загону, яких нині доглядали цілительки, про врятованого хлопчика-Квендо, про urqui, яких уже встигли обізвати на синдарський лад — орками. Алмареа стиха сперечався з Елеммакілом щодо того, чи можна назвати орків розумними істотами, а чи вважати їх тваринами, які, з попусту Валар і з волі Мелькора, стали лихом для Квенді.
— О, ну які ж вони розумні, Елемо? Для того, щоби махати залізякою, багато розуму не треба…
— Але ж вони розмовляють, Алмареа… Я чув це.
— Говорять краденими словами. І з чого ти взяв, що вміння говорити — це ознака розуму?
— Це воїни, хоч і погано навчені… У них є командири…
— У тварин теж є ватажки… Лаурендіе оповідала про вовків, так от у них…
— А табір? Вони ставлять намети, носять якусь одежину… Навіть зшиту, як оті шкіряні нагрудники…
— Елемо, вибач за огидні подробиці, але ці істоти гадять там, де їдять. Отже — це тварини, порчені Морінготто.
— До того ж, — втрутився Мірімон, — розумні істоти не їдять подібних собі. Лише хижій тварині байдуже, хто перед нею, аби втамувати голод.
— Спитаємо у пані Лаурендіе… Он якраз вона іде.
— Пані Лаурендіе, розсудіть нас.
Цілителька, дізнавшись про предмет суперечки, мовила своїм низьким голосом:
— У urqui, або, якщо волієте — орків, особливий розум, розум hrоа. Наші мудрі говорили, що у них відсутня душа, принаймні, якщо спробувати увійти з подібним в оsanwe, то спроба закінчиться невдачею. Але тіло цих істот мудре по своєму, воно бажає їсти, спати, а також бажає самку. В цих трьох діях — вся мудрість hrоа
— Отже вони — тварини, — підсумував Алмареа, — бо така мудрість властива кожній нерозумній тварі.
— Однак, — спокійно мовила Лаурендіе, — Морок вклав в цих істот ще дві речі, тваринам не властиві. Це бажання влади, над самкою, а чи над зграєю, а також бажання завдавати страждання живим істотам, щоб потім цими стражданнями милуватись.
— Тварини, — не здавався Алмареа, — теж прагнуть влади над зграєю… У вовчої зграї є ватажок.
— Однак вовки, юний Нолдо, не мучать свої жертви задля розваги. А орки… При чому мучать вони не тільки тіло. Як вважаєш, скільки часу оте дитя-Аварі дивилося на те, як тварі жерли його близьких?
— О, не нагадуйте…, - в голосі Алмареа продзвенів глухою струною жах, — я не пережив би подібного…
— Орки, — мовила цілителька, — знають про існування fеа. І знають, що це є слабким місцем Квенді. Більшість з нас витримає муки, але не піддасться злу, однак дивитись на муки рідних буде найтяжчим катуванням. Тому Таурохтар і вбив мене тоді, коли палало наше городище.
Голос цілительки віддалявся, наче жінка поволі зникала в якомусь проваллі… Тиша… Тільки тиша…
Тиша в залі, велетенській залі… Вона з чорного мармуру, та зала — і стіни, і ряди колон…
Він стоїть босими ногами на мармуровій підлозі. Ноги брудні і закривавлені, рани ще не затягнулися, перед цим його тримали в льосі, де замість підлоги були камінні плити, поставлені на ребро…
Руки в кайданках безсило звисли. Вже немає сили опиратись, весь цей час його забирали на допит лише опісля сутички — в клітці, в льосі, а чи в коридорі-переході. Весь цей час він сподівався, що тварі уб’ють його під час такої бійки, але urqui мали певно суворого наказа — не вбивати.
Голову нахилити не можна — заважає нашийник з шипами… Але так краще… краще… Хоч нестямно болить і зранена спина, і шия… Добре, що не можна схилити голови.
Бо на троні з такого ж чорного мармуру добре знайома особа. Особа ця в кільканадцять разів вища, аніж та, що гуляла колись по Валінору і гостювала в садибі батька Феанаро. Але обличчя те саме, і той же солодкавий усміх…
— Мені говорили, що ти зле поводиш себе, Майтімо Руссандоле…