— Через Дор-Даеделот?
— О, так… На війну, в Дор-Даеделот.
— Воювати нині хочуть всі, - мовив Фінарато задумливо, — навіть nissi. Ота сутичка в лісі не злякала, а заохотила наших Ельдар. Князем рухає помста — він втратив сина, а ви з Турондо — брата… Але чи є розумним лізти в ті прокляті гори, навіть не з’ясувавши, що там? Руїни Ангбанду, говорить твій зброєносець? А чи руїни? Якщо нас зустріне ороча орда, вишикувана біля брами замку?
— Тим краще, — відповів Фіндекано, — все скінчиться в єдиній битві.
— А якщо вони просто поховаються по норах? Ми не зможемо прочесати всі печери. А якщо там дійсно відновлено укріплення? У нас нема нині засобів, щоб штурмувати фортецю.
— Тоді відходимо до Белеріанду і спробуємо укласти союз з Ельве Сінголло.
— А якщо Феанаро випередив нас?
— Вуй Феанаро, — сказав Фіндекано стиха, — може лише нам нашкодити. Якщо він вестиме перемовини з князем Ельве так, як з його братом…
— Я цього і боюся, — зітхнув Фінарато, — князь Феанаро зневажає Телері, але він не знає, не хоче знати, що Синдар з Ендоре — це не лагідні і байдужі до всього, окрім своїх кораблів, Телері Альквалонде. Тутешні Квенді воюють, відколи й народжені були. Вони мудрі і сильні, нехай і не бачили ніколи світла Двох Дерев. Якщо Феанаро дозволить собі зайве, воїни Сінголло просто розчавлять його дружину. Самою кількістю воїнів, я вже не говорю про їхній вишкіл, і озброєння, виготовлене Наугрім…
— А радіти з цього буде Морінготто, — мовив Фіндекано.
— Отож…
Приятелі помовчали. Едрагіль зітхнув, поклав лука, і погладив по голові Анта, який завжди трохи ніяковів, коли при ньому починали говорити на квенья.
— Мені сняться лихі сни, — озвався Фіндекано стиха, — мені сниться, що вуй Феанаро загинув у битві, а Майтімо… Майтімо…
— Теж загинув? — спитав Фінарато.
— Ні, наче він у полоні… Його катують, а він замкнувся в аvanire, наче в панцир, і мовчить… мовчить…Там, уві сні, я відчував його біль і розпач… Фінарато, адже я не ясновидець, це не може бути правдою.
— Це лише поганий сон, — мовив Арафінвіон заспокійливо, — ти тривожишся за нього, ось тобі і сняться жахи.
— А ти нічого не відчуваєш, провидцю? — спитав Фіндекано напряму.
Фінарато задумався.
— Ні, - відповів зрештою, — як це не дивно, ні… З того часу, як ми ступили на кригу, мене покинув дар ясновидіння. Може, в Ендоре це не діє, може ще не прийшла пора, а може… Яке може бути ясновидіння, милий брате, коли Суддя, володар майбутнього, промовив до нас: «ви помрете, Нолдор, від зброї, тортур і горя…»
— О, мій nildo таки вміє потішити, — озвався Едрагіль, — тільки мене це не злякає, я завжди йтиму за ним, немов за стягом.
- Іноді думаєш, — сказав Фінарато сумно, — чим заслужив ти на відданість? Шукаєш в собі якихось особливих цнот, і їх не знаходиш.
— Хіба друга вибирають за щось особливе? — мовив Едрагіль, — Фіндекано, давній приятелю, про що ти думав, коли вибирав собі оtorno?
— Рудий підліток ніс на руках чорнявого малюка, коли той вивихнув ногу, — сказав Нолофінвіон, — і малюк ні про що не думав, окрім того, як йому зручно, і навіть нога менше болить. А потім, через багато кіл світла, чорнявий юнак стояв на березі проливу, дивився, як горить остання надія Нолдор, і думав… Думав…
— Пробач, — сказав Едрагіль розгублено, — я вдарив по відкритій рані… Але ж ти тривожишся за нього, от я і…
— Щоб не сталося між нами, я б не хотів, щоб він помирав в муках, — коротко відповів Фіндекано, — я не образився, милий Едрагілю. Але я прийшов сюди, Фінарато, не для того, щоб поговорити про сни. Батько питає, чи зможеш ти, в разі необхідності, стати посланником до Ельве Сінголло.
— О, чому б ні…, - сказав Фінарато задумливо, — однак, певні обставини… Між Ольве і його братом, а власне — братами, бо в Доріаті живе ще один брат Ольве — Ельмо, є зв’язок, часом орли приносять листи, і я сам читав деякі з них… Якщо Ельве дізнається про події в Альквалонде, то навряд чи він захоче укласти з нами союз. Але я з радістю стану посередником, якщо, звісно, до того вуй Феанаро не зробить щось таке, що назавжди знищить саму можливість перемовин. Князь Ельве гордий, дуже гордий, в цьому він може перевершити навіть Вогняного Духа. Якщо ці два клинки зітнуться — посиплються іскри, які можуть підпалити Белеріанд.
Заручившись згодою родича, Фіндекано повернувся до свого загону, і покликав Алмареа, який, окрім всього іншого, був сурмачем загону. Опісля Гелькараске Ельдар кликав до шикування вже не зривистий від холоду голос воєводи, а голос срібної сурми, яку Алмареа дбайливо зберігав у наплічнику, і навіть не подумав тоді зоставити на льоду.