Чого вони не могли контролювати, так це древній картковий каталог бібліотеки, в якій я виріс.
Пошук по каталогу і перевірка перехресних покликів постійно повертали мене до двох джерел. Радянського видання 70-х років «Недитячі казки для дітей старшого шкільного віку», упорядники Мамишева та Шерман, і до книги Юрія Винничука «Містичні казки Львівщини». Перша, точно, була колись культовою штукою, що заміняла радянським дітям усі можливі жахастики і трилери. Правдиві версії відомих казок, позбавлені зайвих ретушувань для слабкої дитячої психіки, розцвітали відірваними головами, з’їденими пальцями і забитими в серця відьом кілками. Книга Винничука була переосмисленням радянського видання з додаванням галицької автентики, гумору і недитячого натуралізму. В одному книги збігалися — в Терновцях водилася нечиста сила, і пілігрим звідтіля вже не вертався додому таким, як був. По краплині життя полишало його.
Як завжди, казка наблизилася до реальності.
Щоправда, ніхто не міг знати, що реальність буде такою жорстокою.
До Замура автобус доповз ближче до обіду. Замур був типовим містечком біля великого міста, золотий пил від сяяння якого проглядався у кожній недолугій вивісці, що обов’язково була «VIP» або «Гламур». Або і перше, і друге, і ще щось третє.
Я брів центральною вулицею, орієнтуючись за GPS, купленим на останні копійки. Вхід до нічного клубу «Chicago» проходив крізь дитячий майданчик з розкиданими порожніми пляшками і використаними презервативами. Далі пивбар «New Замур», за ним «VIP-перукарня Діана» з виліпленим міні-Сфінксом, що оберігав спокій гусей, які скублися під ним.
Вже на виході з Замура виростали котеджі, бані, більярди, борделі. Що ближче до траси, то більшим і розкішнішим ставало все. Бабці сиділи вздовж траси, продавали консервовані гриби. Гриби були такі великі, що нагадували заспиртовані в банках ембріони з кунсткамери. Бабці з задоволенням гріли кістки під першим весняним промінням. Розглядали дивного чужинця, який брів із рюкзаком і постійно звірявся з прибором, що верещав «Продовжуйте рух за маршрутом».
Йшов трасою. Час від часу, розбризкуючи бруд, пролітали джипи та фури.
Подзвонила мама. Сказала: дідусю гірше, Адвоката не видно, Стоматолога не чутно. Сказав: їду до друзів за місто на кілька днів.
— Не хвилюйся, якщо не ловитиме мережа.
— Гаразд, синку. Багато там не пий. І відпочинь гарненько. Бережи себе.
— Угу, мам. І ти теж.
І ти теж.
Ближче до п’ятої я, нарешті, доплентався до потрібних координат у лісі. Всюди лежали кучугури снігу. Втома перетворилася на тупе бажання, щоби це все швидше закінчилося. Я не хотів Семінару.
Жодних довбаних таємниць і знань.
Півцарства за чашку чаю.
Кілька разів доводилося зістрибувати зі стежки. Повільно і тяжко крізь грязюку та ліс, наче сталеві ведмеді, продиралися позашляховики. На задніх сидіннях сиділи знервовані власники. Охоронець з водієм, як завжди, втілювали саме терпіння. Як я правильно здогадався, то були інші учасники Семінару. І єдиним орієнтиром для них були підказки форуму «Таємниці нашого краю».
Близько восьмої зникло покриття мобільного, GPS втратив зв’язок із супутником. Я лишився сам.
Тільки тупо йти вперед.
Фальшиво наспівував пісні, розганяючи зайві думки і жах перед нічним лісом. Часом таланило вийти на колії, прориті джипами. Але вони розходилися манівцями і кружляли, заплутуючи, а не підказуючи дорогу.
Казки про нечисту силу вже не здавалися вигадкою. Дивні тіні покручених дерев танцювали довкруги. Оманливе тріскотіння. Ставало дедалі холодніше. Лютий не віддавав березню свої спірні території. У мить повної тиші вчувалося механічне дзижчання, ніби невидимі механізми простягали до мене щупальця. Обмацували мою тінь. Здавалося, це тривало вічність. Годинник на телефоні показував, що минуло лише 20 хвилин. Час і простір розтягувалися, конденсувалися. Були в’язкими, осяжними, чорними.
Ще по 20 хвилинах я наштовхнувся на сітку огорожі. Якби вона була під струмом, я дістав би добрячий розряд. А так просто роздряпав руку. Пам’ятаю, я тоді посміхнувся і чомусь подумав про першу пролиту кров.
Інтуїтивно повернув праворуч. 700 останніх метрів до дірки в огорожі. Сталкер-невдаха. Маленький хлопчак із казки, котрий розбризкує кров по землі, ніби крихти хліба, щоби знати дорогу назад.