Суцільний морок. Лівою рукою перебираю сітку. І вже не чую ні дзижчання. Ні тріскотіння.
Відчуваю, як піднімається жар. Виснажене тіло, голова йде обертом. Повертається лихоманка.
Боюсь вдивлятися в темряву, аби лиш не побачити обличчя Вовчика. І тих, хто з’їв його обличчя.
Падаю і повзу. Єдина болюча думка пульсує: «Все в жопу. Все в жопу. Не хочу. На хер!»
За кілька хвилин намацую дірку в огорожі. Принизливий портал в інший світ, який я переповзаю на колінах.
Жодна Аліса не відчувала такого щастя, коли падала в нору кролика, як я того вечора.
Болісна мандрівка в задзеркалля.
Піднімаюся з колін. Проходжу кілька метрів по газону. Продираюся крізь ряди дерев. І опиняюсь на яскраво освітленій алеї.
В ряд стоять припарковані автомобілі для гольфу. В кожному авто водій. До мене підходить дівчина з обкладинки, і я встигаю подумати, що фотошоп уже існує і в реальному житті.
— Ми раді вітати вас у заміському котеджному містечку Admiral. Пане Вікторе, водій проведе вас до вашого номера. Приємного перебування, ми про вас потурбуємося, — всміхається мені глянцева дівчинка.
І перед тим, як втратити свідомість, пролітає лиш одне питання:
Як мені це вдалося?!
20
Прокинувся у величезному ліжку, жорсткому, як барабан. На вішаку розвішано мої вже чисті речі. Температури і втоми ніби й не було. Халат, одноразові білі капці, зубна щітка, простирадла, вішаки, пульт від кондиціонера, килимки у ванній — на всьому, просто на всьому червоні логотипи літери «a». Закручений хвіст надавав літері одночасного дивного поєднання слов’янського Азъ та електронного @. Немов натякаючи: «Ми шануємо традиції, але MacBook нам усе ж рідніший».
Все імітація.
Все ілюзія.
Вікна виходили на алею. Розташування котеджних будинків типу «альпійське село» (як підказували буклети коло ліжка) нагадувало планування піонерського табору. Одначе ландшафтний дизайн і все довкола натякало, що піонери вже давно перетворилися на партійних босів.
Під дверима чекала таця зі сніданком — апельсиновий фреш, теплі тости, смажене яйце, бекон і кава. Класичний західний варіант.
На рецепції сиділи три чи чотири красуні. Концентрація сексуальності на квадратний сантиметр простору просто зашкалювала.
— Ми раді вітати вас. Ви вчасно. Учасники Семінару вже збираються. Прошу сюди, — сказала одна, а я, поки там що намагався знайти хоч би п’ять відмінностей між ними. Та все одно виходила суцільна пляма сексуальностей.
Дівчина ще раз посміхнулась і показала рукою в бік конференц-залу.
— Так-так, дякую.
Ступаючи багряною доріжкою, як по застиглій крові, я пройшов до конференц-залу. У центрі круглий стіл, великий рівно настільки, щоби створювалося відчуття величі, але заразом і тісного кола між учасниками Семінару.
На столі вирізьблена емблема «Астри» — зірка, чиї кути вистрілюють своїм сяйвом в учасників.
За столом уже займали місця. Кілька знайомих облич молодих політиків, які час від часу виринали у стрічці фейсбука. Більшість з присутніх у костюмах, дотримуючись чи то протоколу, чи то звички. Кілька жінок у спідницях. Я був серед небагатьох, просто вдягнених у сорочку. І, точно, молодший за всіх присутніх років на 7—8.
Кожен поклав біля себе роздруківки з текстами. Дехто тримав планшети.
Чи був цей світ задзеркаллям? Чи вищим світом? Не знаю. Але він точно був іншим.
Відчувалася напруга. Досвідчені топ-менеджери, бізнесмени, політики, які пройшли десятки тренінгів і семінарів, перемовлялися побіжними поглядами та приязними посмішками. Перші кілька хвилин розставили акценти симпатій. Усміхнена білявка з солодкими ямочками на щоках сиділа навпроти, і ми розуміли, що на кава-брейку нам не уникнути розмови. Невидимі потоки симпатій і ненависті циркулювали залом.
Я прочитав усі тексти. Однак не побачив системи. Чому вони? Для чого вони?
У високого і прямого, як жердина для стрибків у висоту, чоловіка в окулярах із круглими скельцями був вигляд: «Боже, куди мене занесло! Невже з цими придурками доведеться провести цілий тиждень?»
До залу ввійшли троє. Один із них явно був тут головним. Двоє інших — хлопець і дівчина — мої однолітки.
— Юхим Євгенович Шпігель, директор фонду «Астра-Україна», — він мав вигляд гарвардського професора, у будь-якому пострадянському містечку його точно розпізнали б як закордонного туриста-інтелігента. Йому ледь-ледь за 60, вигадлива борідка хитрими звивами переходить у вуса, піджак у клітинку, кутик носової хустки в кишені та краватка-метелик для завершення образу. — Дозвольте представити вам Дениса та Ірину. Вони — ваші модератори. Але про це трохи згодом.