Після смачного обіду посмішка Дениса вже не так дратувала. Іра скромно сиділа поруч із ним.
— Сьогоднішню частину обговорень закінчено. Принаймні, її офіційну частину. Графік роботи Семінару спеціально складено, щоб лишався час для ваших обговорень усередині групи.
— Так, для нас дуже важливо створити відчуття вашої належності до команди. Для цього маємо для вас додаткове завдання.
Денис посміхнувся, ніби перепрошуючи у нас за Іринину недолугість.
— Звісно, це завдання має ще й іншу мету — розкриття вашого креативного потенціалу. Його вивільнення, так би мовити.
Іра ніяково кивнула головою і ніби ще поменшала.
— Разом із текстами для обговорення ми надіслали вам п’єсу Софокла «Антигона». Сьогодні в нас понеділок, друга половина дня. Ми розраховуємо, що в суботу, ввечері, ви покажете власну виставу.
Денис замовк. Інформація поступово перетравлювалась і доходила до свідомості.
— Скільки акторів? Скільки триває вистава? Хто режисер? — швидко заговорив Алік, як найбільший професіонал цієї сфери серед нас.
Посмішка Дениса дедалі ширшала:
— Правил та обмежень немає. Ви цілком вільні. Акторів — скільки ви вирішите, стільки буде. Вам не обов’язково ставити всю п’єсу, можете вибрати найважливіші уривки.
— І режисера ви також обираєте самі, — взяла слово Іра, — головне, щоби всі отримали свою дрібку задоволення. Поділилися з нами своїм катарсисом.
Модератори залишили нас за круглим столом, а самі зникли. Це була чи не єдина непідконтрольна частина Семінару, коли учасники могли бути собою, а камери спостереження — просто декораціями.
Депутат нервово походжав довкола столу, примовляючи: «Дорослі люди, така серйозна організація і таке видумують. Як можна? Це неприпустима дурня якась».
Та більшість з цікавістю поставилися до пропозиції. Була єдина проблема — п’єси майже ніхто не читав.
— Я собі подумала, та кому воно треба, — виправдовувалася Ніна.
Петро і Павло вдавали, що прислухаються до думки команди, але самі відмовчувалися. Певно, текст п’єси і для них видався заскладним.
Питання з вибором режисера якось і не обговорювали. Щоправда, Алік, як справжній професіонал, не міг працювати без сценарію.
Час спливав. Втома накопичувалася.
Зрештою я наважився:
— Можна я скажу?
Петро і Павло одночасно кивнули, в їхніх очах була надія.
— Зробімо так. Сьогодні був дуже довгий день. І на нас чекає ще довший тиждень. Пропоную розійтися по кімнатах. Трохи відпочити і нарешті прочитати п’єсу. А завтра все спокійно обговоримо і почнемо роботу.
Команда закивала головами. Петро і Павло мовчали, однак я відчув хвилю їхньої злості, що пропозиція була не від них.
Усі з полегшенням видихнули, та ніхто не йшов. Надто сильним і дивним був зв’язок, що виникав між нами.
Я вибрався на свіже повітря. Від обговорень можливої постановки п’єси, якої ніхто не читав, голова йшла обертом.
Був теплий вечір — перша звістка весни. Котеджі підсвічувалися вигадливими білими кулями, які ніби проростали з землі. Де-не-де в хащах виднілися авангардні двометрові скульптури — синій кінь, червона птаха, рожеві зайці. Біля кожної зі скульптур окрема табличка: «Якщо вам сподобався цей твір мистецтва, можете замовити його на рецепції. Вартість — 25 тис. грн.» Я присвиснув і рушив далі.
Тепле сяйво круглих ліхтарів створювало затишну атмосферу.
На дитячому майданчику хтось катався на гойдалці. То була Іра:
— Привіт!
— О, привіт! — відповіла Іра і хотіла пригальмувати гойдалку.
— Тебе покатати?
Ми ще не говорили до цього один на один. І перехід на «ти» був надто різким. Секунду вона вагалася, але відповіла:
— Давай.
Гойдалка рипнула, вона запитала:
— Як тобі сьогоднішній день?
— Дуже незвично. Особливо віра в те, що в простій вдумливій розмові є якийсь особливий сенс.
Іра посміхнулася.
— Чому посміхаєшся? — запитав я, ловлячи і відпускаючи гойдалку.
— Зазвичай, у більшості учасників Семінару виникають саме такі відчуття. Правда, тобі легше, ніж іншим.
— Чому?
— Бо ти хоч тексти прочитав, — її посмішка стала ширшою.